Завантажити

конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.
“Говори, де полковник Чечель?”
“Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий”.
“Брешеш! Не вбитий він. Солдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкіру живцем здеру”.
Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернув до своїх.
“Привести мені Мишку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали”...
Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла.
“Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу”.
Ворони налетіли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що світлійшому годі їх було перекричати.
Казав стріляти по них. Птахи розліталися на всі боки.
Нараз двох ордонансів прискакало на спінених конях.
“Що таке?”
“Гетьманські клейноди знайшлися”.
“Лиш клейноди?”
“І грошей чимало теж”.
“Де?”
“В окремому склепу”.
Світлійший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби до грошей.
“Безпечні там ті скарби?” — спитав.
“Так, ваша світлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять і бережуть грошей і клейноди тих накріпко, щоб крадежі й “утечки” з ними ніякої бути не могло”,— відповів, ніби з книжки прочитав, ордонанс.
“Добре. Побачимо”.
Навіть про козацьких старшин забув. Вість про Мазепині скарби полонила його розум. Був певний, що ті скарби чималі. У кого ж і є гроші, як не в Мазепи? Меншикова свербіли руки. Щось до них нині прилипне. Покликав одного із полковників, котрому більше других довіряв.
“Передаю на тебе тих людей”,— показав на козацьких старшин.
“Їх треба покарати відповідно до ранг і до заслуг. Добиратися їм до живих печінок помаленьку та полегеньку, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мишка надбіжить, він митець. Добре пильнуй, щоб не втік котрий. Молодшим повідрізувати вуха й носи, поламати руки, поприв'язувати до дощок і пустити на Сейм. Старших,— тут Меншиков підніс свій голос,— поздиравши їм їх хохлацькі чуби, повісити й шибениці теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокійної країни! Побачимо, чи захочеться хохлам бунтуватися вдруге”.
Повернув коня, але пригадав собі, що він полошиться і пересів на другого.
Кивнув на своїх офіцерів і пустився назад на Гончарівку. Сердився, що не прочищено головної вулиці. Скрізь балки, головні, трупи. Годі було проїхати. А світлійший спішився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.
Ворони знов збилися у велику чорну хмару і летіли за ним. Ніби де князь, там для них і жир. Хоч жиру і без того скрізь було багато.
Більше, ніж сподівався князь. Навіть більше, ніж того хотів. Як сімейний чоловік нерадо дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірша, ніж війна,— бунт!
 
“САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА”
Мотря після допиту лежала в боковій, далекій кімнаті сама одна.
Знала, що за дверми і під вікнами стоять вартові, котрим приказано “со всяким остерегательством” присмотрювати за нею, щоб туди ніхто не увійшов і щоб вона “утечки не учинила”. Дубові віконниці на залізних завісах при вікнах, з малими, в олово оправленими шибками, позамикано наглухо. В кімнаті темно було, неначе серед ночі.
І добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що діялося на майдані і в маштарці. Чула тільки постріл, але за останні часи так до пострілів привикла, що не гук, а тишина бентежила її. Що лиш в тій тишині, лежачи безсильно на постелі, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й неласку ворогів. Може, вже вирішено її долю. Може, за хвилину відчиняться двері й увійдуть кати.
Не бентежилася тієї гадки — деревіла. Пережила стільки, що тратила чуття. Що гіршого могло статися від того, що вже побачила? Очима тіла й душі... Жахливі картини пересувалися перед нею, забираючи з собою останки сил.
Існувала завішена між небом і землею, між життям і смертю, рвалися останні волосинки свідомості, терпли руки й ноги, переставало битись серце, ось-ось і полетить стрімголов, як летіла колись на розгуканім коні, поки не зупинив його Чуйкевич. Пощо? Чи не краще було згинути тоді, добровільно, в буйному розгуканні сил, у вихорі неусвідомлених бажань? І чи не краще було заснути при останніх звуках розбитої бандури, заснути і не збудитися більше. Не переживала б того, що опісля прийшло. Батько, мати, гетьман, і — серце починало бити живіше, по тілу розливалося тепло. Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути перед нею усіма привабами своїми, цілою величею своєї буйної краси? Хтось розвивав довгу-довгу, шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав їй під ноги, сипав жемчуг довкола, струшував пахуче квіття з батуринських садів, хтось і буйні крила причіпав їй до рамен... “Мотре,

читати