Завантажити

деяких вікнах. В'їздові брами і замкові мури пильнувала озброєна сторожа, вартівники з ліхтарками й галябардами проходили вулицями й вигукували: “Обережно з огнем!”
Не було ночі, щоб до гетьманського двора не прискакав на баскому коні якийсь посланець, щоб не надтягнув, опізнившися в дорозі, якийсь полковник, сотник або інший старшина. Чумаки радо спочивали в Батурині, знаючи, що тут їм не буде ніякої шкоди. Чужі купці приїздили з возами, навантаженими всяким добром. По заїздних дворах не раз і цілу ніч забавлялося веселе товариство.
Нині ніби гураган перелетів туди. Камінь на камені не остався. Ні один двір не залишився цілим.
Ані краса, ні старинність будинків не спинили руїнницького завзяття. Гинули жінки зарівно як і мужчини, діти, як і старці, вимордовано дідів, батьків і внуків.
Трупи не поховані лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для постраху населення відмовлено їм останньої християнської прислуги.
Хай над ними небесні зорі замість ярих свічок світять, а вовки хай їм “вічную” співають.
Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони.
Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби злобно регочеться... Дивується — бо ніщо не спиняє його лету, ні хати, ні мури, ні навіть дерева крислаті. Ще тільки останки замкових мурів стирчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до слідуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати.
Наказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрінути доля Ніневії, Трої, Карфагену і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не арфи старозавітніх співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крізь простори віків.
Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською...
Лише не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова “цар” і “кара” зливаються в одне поняття.
Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин. Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як він велить.
Два вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою.
“Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як чорти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком”.
“І що?”
“Що ж би. Все-таки, що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував проклятий, підстрибував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах”.
“Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей”.
“І ти втік?”
“Не втік, а завалив двері і хату підпалив”.
“Згоріли?”
“Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був-таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жаліли горілки, а горілка додає відваги”.
“Розігріває”.
“Не лиш розігріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш”.
“А все ж таки, брат, страшно”.
“Чого?”
“Людей ми порізали, не поросят”.
“Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б стільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже-то плодний народ, ті черкаси”.
“Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва”.
“Може б, і на Москву пішов”.
“Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?”
“І наших вони побивали. Згадати Конотоп. Мій батько під Конотопом упав”.
“Там наших вигинуло багато”.
“Отож-то, брат. Знає батюшка-цар, що робить”.
“Знає”.
Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним.
Сніпок підскакував, як живий.
“Чорт весілля справляє”.
“Багато нині радості між чортами”.
“Людям горе, а чортам радість”.
“Не згадуй чортів серед ночі!”
Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.
“Чуєш?”
“Що?”
“Наче хтось стогне”.
“Пустяки... Це так. Після кожної різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в вуха і не дає спокою”.
“Ні, таки стогне. Піду подивитися що”.
“Іди. Постою. І так нічого боятися. В Батурині самі мерці”.
За хвилину той другий вернувся.
“І що?”
“Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити”.
“І ти добив?”
“Ще б там! Маю

читати