Завантажити

Життя сильніше від насилля”. А коли втомлений цілоденною працею стає під вечір на останках мурів і дивиться туди, куди Меншиков зі своїм військом відійшов, то подобає на опира або на духа помсти. Ніби дух Батурина з гробу встав і грозить цареві Петрові. “Не приборкаєш нас!”
Круки з криком літають над його лисою головою. “Проженемо вас, підождіть”,— каже до них. Бездомні пси впізнають діда, ластяться до нього, скімлять. Він і про них обіцяє подбати, нагодувати їх, щоб тільки не бралися до трупів, бо це гріх.
Потішає, що на руїні розпочнеться нове життя, спалахне теплий вогонь, жінки варитимуть страву, собакам знову своє діло буде. Не забуде дід про нікого і про ніщо.
Сходить з мурів, бо ніч. Як привид по пожарищу снується. Як тінь всувається до потайника.
Життя, винищене угорі, поки що мусить сховатися вниз, у підземелля.
УКРАЇНСЬКА ДУШЕ!
Чечель з недобитками козацтва крізь гетьманський сад насилу з обложеного Батурина вийшов. Ворожих відділів тут не було. Вороги на досить далеких звідси пунктах вдиралися в місто і заливали його.
Попадалися тільки московські варти, кінні й піші чурі полеглих царських офіцерів, конюхи, котрі перед кнутами й батогами повтікали з обозу, і всілякий інший хибкий народ. Як вовки студеною зимою крутяться біля хуторів і дворів, щоб зарвати яке теля або хоч вівцю, так вони мишкували кругом міста, чи не кине їм доля який шматок зі свого багатого стола. Гетьманський двір приманював їх зокрема. Казки про його багатства розпалювали їх уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку. Або пан, або пропав.
Зі сторожами треба було зводити бій. І то скоро, нагло, бо це рішало спір про життя і смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з останками козаків з міста вискакував. Щоб сторожі не подали про це знаку, треба їм навіки затулити рот. Розлюченими звірами кидалися на них, зводили короткий і жахливий бій не пальною зброєю, а ножами, келепами, кулаками, і щасливо добігали до Сейму.
Гонив за ними рев здобутого міста, що конало на ножах, серед жахливих мук. Гонили за ними зойки різаних жінок і дітей, останні вигуки завзяття хоробрих батуринських оборонців. Червоний місяць присвічував їм дорогу. Батурин горів, як мученик на вогнищі.
А вони втікають!
Чечелеве серце розпадалося на дві половини.
Одна казала: “Вертай і загинь разом із іншими”, друга радила втікати, рятуючи спосібних до дальшої війни козаків. Батурин — це тільки один стан у визвольній боротьбі, хто знає, які бої чекають ще його. Жаль кожного живого чоловіка. Треба щадити кожну мужеську долоню, що може двигнути меч. Чуття і розум боролися в Чечелевій душі. Розум перемагав. Перейти Сейм, пробратися до Десни, до гетьмана, до шведів; це було його теперішнє бажання. Кожний козак, якого туди приведе, за сотню вартий — він Батурин пережив.
Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу. Були тут не тільки сердюки і всяких полків козацтва останки, але й міщани, а навіть дещо черні, що настягалася до Батурина ще перед облогою і переживала недолю цього безталанного міста. Ціла ватага — одна велика рана, бо ледве чи був тут один здоровий чоловік, один, з котрого не спливала б кров, один, котрого душа не страждала б на саму згадку про Батурин. Втомлені, виснажені до останку, з мозками, розпаленими хворобливим жаром, з серцями, повними невисловленого жалю, з очима, в котрих горіла охота помсти, бігли за своїм провідником навмання, обідрані, півголі, здержуючи насилу стогони тіла й ридання душі. Тільки зуби дзвонили, клацали, як сікачі, і калічили до крові уста.
Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю зимну, заморожену, на сніг, у болото, тонким льодом, як западня, покрите.
Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до неї, зривалися знову, бігли, хотіли догнати своїх. Щоб лиш разом, щоб не конати одинцем на вітрах і стужі, на бездорожних полях, серед страху, що кожної хвилини настигне їх погоня. Біжать, падають, головами розбивають лід, з ран останки крові витікають, не врятувати, не спасти їм життя! Обезсилені, з морозом, а не з кров'ю у жилах лежать у шуварах і лозах понад Сеймом, борікаються зі смертю. Лежать і слухають, як десь далеко скиглить, зітхає, ридає і реве їх безталанний Батурин, як чоловік, що гине і сконати не може. А з-поза Сейму, з лугів і очеретів, світять, як вогники блудні, голодні очі вовків.
Маліє Чечелева ватага. Чий крик зачує полковник, того піднесе з землі, візьме за руку, рятує.
І другі роблять так, як він. Але годі вертатися по тих, що прилишились. Полковник Чечель провадить тих, що за ним ідуть. І сам він порубаний та посічений, кров з неосмотрених ран спливає, в жилах то жар, то лід. Завзяття його на ногах тримає, почуття відповідальності не дає покластися на землю і сказати: “Робіть собі, що знаєте, я далі не можу йти”.
Полковник Чечель хоче добратися до гетьмана та здати йому звіт. Розказати, як виконав наказ свого вождя, хоче почути від нього виправдання або

читати