Завантажити

досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся”.
“Страшно, брат!”
“Чого?”
“Стільки кровопроливства ми нині учинили”.
“Ми? Робимо те, що нам наказує цар”.
Присунулися до себе й шепотом розмовляли далі.
“Цар? А може, це не цар, лиш антихрист”.
“Може... А нам не один чорт”.
“Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме”.
“Як антихрист побідить, тоді він буде Бог”.
“А як ні?”
“Дурний! Молчать і не розговарівать. Що таке ми? — І солдат сплюнув.— От бачиш, що наш брат: тьфу! ...Я раніше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасати. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди”.
“Люди! — і другий злобно засміявся.— Люди! Христос наказував любити ближнього, прощати”.
“Або я знаю, що наказував Христос. Попи знають, а попи за царем”.
“Не всі”.
“Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш”.
“Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок”.
“В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину”.
“Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили”.
“Гарна?”
“В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, на таку гарну, що хоч пальці цілуй”.
“І?”
Солдат тільки рукою махнув: “Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!”
“І — що? Що?” — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселе, живе.
“Вбив я її. А тепер жалію, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло. Сильно вдарила”.
Присунулися ще ближче. Шептали собі до вуха.
“Знаєш, брат, у нашім батальйоні є такий, що живих жінок не любить”.
“Ні?”
“Навіть не дивиться на них”.
“А як?”
“До вмерлих охоту має”.
“До вмерлих? — і той другий сплюнув.— Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле, то вже другий світ. Нам до них не торкатися”.
“Грішне”.
Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати вічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ.
Нараз ліктями один другого торкнув.
“Бачиш?”
“Що?”
“Ніби хтось ходить”.
“Де?”
“По кладовищу. Бачиш?”
Другий притакнув.
“Ніби ходить... Вмерлець!”
Перехрестилися і змовили молитву.
“Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і стирчить”.
“Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла й дивилася так сумно на світ”.
“Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає”.
“І не тільки те. Що на цім світі — кожний знає з нас, а що на другім — не знає ніхто”.
“На другім краще”.
“Для праведних, а для грішників пекло”.
“Підемо, брат, до пекла”.
“Га, що ж, як треба, то підем”.
“А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи”.
“Подякують нам”.
“Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладовищу”.
“Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою далі з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно”.
“Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі”.
З острахом дивилися на недалеке кладовище, по котрім щось снувалося. Попідносили коміри, повсували руки в рукави і мовчали.
На кладовищу з одної гробниці виліз дід. Його поранили були, пролежав між трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладовища. Всунувся у гробницю, котру відчинили солдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, солдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, “працюючи” над міру, і дід зважився вилізти зі свого сховку. Розглядався кругом.
“Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!”
Припадав до тіл, мацав чи теплі, вухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поліг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось

читати