Завантажити

догану, готов прийняти кару за те, що міста не вдержав, а, втративши усяку надію, утік.
Полковник Чечель на всякий випадок перед приходом москалів декілька човнів сховав у шуварах.
Знає, де вони, боїться тільки, чи ворог їх не добачив і не забрав.
Тепер туди добратися можна, бо на болотах заморозь стоїть... Човни, славити Бога, є!
Добувають їх, знаходять весла, тягнуть до води. Кожний до першого спішиться. Всі хочуть першими переплисти ріку, ніби на другому березі вже ніякої небезпеки нема — спасіння. Доводиться бої зі своїми людьми зводити, з тою нашою природженою безкарністю, з тим кари гідним безладдям. До розуму приговорює їм, до сумління. Бачать же — він не спішиться, жде, поки переправляться усі, останній переїде. Насилу вговорює їх, як Харон перевозить українські душі за Лету, на другий бік.
Допали другого берега, принишкли до землі, дрижать, дзвонять зубами — замерзають.
Дехто радить розвести огонь.
Людям треба зігрітися, тепло додасть їм сили. Без нього вони закостеніють. Полковник Чечель противиться. Каже, що це божевілля. Побачать вороги, ще погадають, що гетьман на відбій поспішає. Самі себе ворогам видадуть у руки.
“Розпалюймо вогонь. Рятуймо себе. Не слухаймо його”.
У натовпі лунають вигуки зловіщі:
“Довів Батурин до загибелі, хоче загубити нас”.
“Як бачив, що не вдержить місто, чому з москалями на переговори не пішов”.
Чечель на вигуки не відповідає. “Хто хоче — хай за мною іде, хто ні — хай гріється біля вогню. Відповідаю тільки за тих, що слухають мене”.
Українська душе, хто тебе може збагнути!
Як Дніпро ти широка, як пороги шумлива й буйна, неспокійна, не довіряєш нікому, сама проти себе стаєш. Всю вину на інших складаєш, за собою не признаєш гріха. Котрого з провідників своїх не обкидала камінням і болотом, навіть найбільшого з тих, що вічною славою тебе покрив?..
 
У ДОБРИХ ЛЮДЕЙ
Перед ними блимнуло світло, одне, друге, десяте. То мигтіли, то погасали, як блудні вогники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але світла не зміняли місця, значиться, не вовки це, а в селі світиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо ніщо так не підбадьорює чоловіка, як свідомість, що після довгої, тривожної мандрівки попадеш до хати, в котрій тепло й привітно і в котрій живуть люди, які не перебули того, що ти. Забувається про небезпеку, кудись дівається жахливе питання “що далі?”, хочеться прямо сісти на лаві, з'їсти ложку теплої страви й не думати про ніщо.
Розбрелись по хатах одинцем, найбільше по два-три. Нема що триматися купи, хай кожний промишляє, як може. Купою тепер далеко не зайдеш, бо не важко попасти тепер на московський патруль, одинцем все-таки скоріше дась собі раду.
Свої не зрадять, а допоможуть. Числили на співчуття. Дехто гадав спочити трохи, поживитися і далі йти, бо не в одного були у недалеких слободах родичі або знайомі. Поранених або тут сховають, поки не видужають, або перевезуть у сіні, в трощі тощо, є всякі способи помогти ближньому, якщо охоти не бракує. Чечель заждав, поки не примістилися люди, а тоді його чура застукав до якогось вікна.
Не скоро й не радо відчинили. Такі даси, що по ночах краще не пускай незнайомого в хату.
“А хто там?” — питав хазяїн, заглядаючи крізь вікно.
“Спершу впустіть, а тоді й почуєте хто”,— відповів чура. Хазяїн, почувши хлоп'ячий голос, відчинив двері і впустив чуру. Той розказав йому, який-то гість за порогом чекає.
“Боже ж ти мій! — заметушився хазяїн.— Чому ж ви мені зразу того не казали?”
Вибіг, за коліна Чечеля обійняв: “Простіть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жінко, докинь до печі трісок. Подай нам теплої страви. Не сподівався я такого гостя, куди там, куди!”
Він колись козакував, а тепер сидів на невеличкім хазяйстві; вітати полковника в своїй хаті, хоч би тільки припадкове, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радості. Але зараз же догадався, в чім діло. Знав, що москалі облягають Батурин, а коли Чечель тут, так, значиться, з Батурином погано. Глянув з-під ока на гостя і на його чуру, але питатися не смів. Не міг. Важко було. Догадувався, що почує.
Зложив укількоро коврик і постелив на лавці. “Сідайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здорожені. Боже ти мій, Боже!”
Не знав, як йому повести розмову.
Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й летіли у пропасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись.
Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку. “Не знаю, чи смію вас просити”,— говорив, подаючи чарку.
Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали. “Продрог хлопець,— сказав,— дивуюся, що не прилишився, як другі”.
“Славний з нього козак,— похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові.— Хай здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли.— Вона

читати