Завантажити

гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель, і гетьман недалеко — і здобули? Як же це?” — вдавали, що нічого не знають.
“Гетьман недалеко, та не поспів”,— пояснив сусід.
“Не спішився,— доповів другий.— Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з, народом, це для нього так, як для мене торішній сніг”.
Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.
“Ти, брате,— почав,— несправедливо кажеш. Як не поспів, то видно, не сподівався, що Батурин так скоро здасться”.
“Він не здавався”.
“А як же?” — випитувався хазяїн, нібито нічого не знає.
“Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жаліючи ні жінок, ні старців, ні дітей.”
Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.
“Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають”
Хазяїн попросив гостей сідати. “Хто вам це, люди добрі, казав?” — питався.
“То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з голоду вискочили”.
“А де ж полковник Чечель?”
“Кажуть, що в когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, далі пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, “милостивого отпущенія вин” у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть”.
“Хто?”
“Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, — скажи! Вони викрутяться, як в’юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми до шведів переходити не казали”.
“Жаль говорить з тебе, мій брате”,— заспокоював його хазяін.
“Не жаль, а правда”.
“Може, й правда, але така, як тобі здається”.
“А тобі ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять,— по смерті”,— додав гумливо.
“Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить”.
“Досить, та від прибутку голова не болить”.
“Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині”.
“Себто як?”
“Атак, що є гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого зробити не можна, того я не перечу”.
“Бо не можеш”.
“І не хочу. Я б його, як скажену собаку, колом забив, коли б він мене під руки попався. Але невже ж цій Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І скільки! А скільки їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасіння прийме”,— і він перехрестився.
Перехрестилися і зітхнули всі.
“То правда,— відповів розсерджений сусід.— Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі, що хочете”.
“Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скоріше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий підлий зрадник, як Ніс, того він передбачити не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі”.
“А Чечель?”
“Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро”.
“А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали”.
“Так тоді по-твоєму що?”
“Треба нам перешукати село, чи він де не сховався”.
“А як сховався?” — спитав хазяїн, вдивляючися сусідові в очі. Той мовчав.
“А як сховався? — повторив,— то що тоді?”
“Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде”.
“Мати Божа! — аж скрикнула хазяйка.— Як ви, сусіде добрий, щось таке можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?”
“Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає”.
“Недобре ти, сусіде, радиш,— озвався хазяїн хати,— я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж Іудою стану. А ти що, брате, на це?” — спитав другого сусіда. Цей видно з гадками бився.
“Гадаю,— казав,— що нема що Чечелем турбуваться. Хто зна, де він тепер. Може, вже в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота — його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скоріше, тим краще”.
“За те,

читати