Завантажити

терпіти кривду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як бідував, то з власної вини, бо гроша в кишені втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.
Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:
“Підождіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!”
“То я аж такого сорому дочекався,— нарікав сивий дідусь з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий берег заглядали.— То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого нема у вас. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть”.
“Як батьки дурні, то і вчити їх треба”,— озвався хтось.
Дідусь мав синів і внуків у громаді.
Не втерпіли кривди. Затріщали плоти, зчепилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання.
“Карли — панам, проч із старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля нам!”
Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар.
Вулицею надходив чоловік у козацькому кунтуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився.
“Чечельї Чечель!” — зашепотіло кругом.
Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на грище глядів.
Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня,— які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образиі Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість — ніби це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе!
Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не зневіритися в силі і вартості тієї стихії, і не знаходив нічого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів, до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь і боролися за неї так хоробро, як тільки чоловік боротися може.
І почув він у душі своїй таку велику вдячність до отсих лицарів батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник.
“Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою”,— потішав себе, не відчуваючи в серці своєму до отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого більше, крім опрощення сумного. Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що творять...
“Чечель, Чечель!” — шепотіло кругом.
“Слово “Чечель”, ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від засліплення п'яні.
Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували на боки, так що над майданом тільки жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней, на яких забагато тягару накладено.
“Полковник Чечель! Чечель!”
А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім.
Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а завели до сорому і до неволі.
Чому? Чому? — питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав, гіршу від учорашньої.
Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вождя, котрий позиції не хотів здавати. Нині висіла над ним загроза впасти жертвою своїх власних людей, темних, засліплених, розлючених, як звіряче стадо. І пригадувалися йому ті найчорніші моменти ;з історії рідного краю, котрі кидали тінь на найсвітліші події, моменти, від котрих кров стинається в жилах, від котрих лиця огнем пашать, моменти найбільшої невдяки, найчорнішої зради — зради провідників юрбою.
“Юрбою, несвідомою, чорною юрбою,— повторив, дивлячись на те, що діялося кругом.— Чому ж та юрба темна й несвідома в нас?” — питав себе Чечель. І замість відповіді пригадалися Лобода, Брюховецький, Самійлович, Тетеря, і багато, багато їх, що тую юрбу замість робити силою творчо-свідомою цькували, під'юджували, підбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до безнастанної боротьби не для загального добра, а для особистих вигід. Хто обіцяє більше, хто голосніше кричить, за тим вони підуть.
“Багато, багато вини за нами,—казав Чечель собі.— Верхи не трималися купи і доли тягнули їх уділ. Замість доли підтягати вгору, ми для успіху хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дійшли до отсього, що діється тут”.
“Ви кликали мене”,— сказав голосом грімким, в якім не почувалося ні жаху, ні тривоги.— Гадали, втік, сховався, боюся вашого суду?

читати