Завантажити

дощ. Тьмився світ, ніби це не до полудня йшло, а бралося під вечір. Сутеніло.
Біля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на бойовище, з котрого ворог утік.
На колодах сиділи старі діди з головами, повними турбот про минуле своє та про майбутнє. Не одне, чого не розуміли колись, зрозуміли тепер і, як могли б, то заховалися б під землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душі палив, їх село, їх громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобі, Боже, що не прийшло до того. За тими думками не зчулися й не помітили, як до села наближалася ватага гультяїв, котрі, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зі своїх криївок, збиралися у великі купи і з темряви нічної виходили на світло дня. Почувши, що цар прощає усім, хто проти гетьмана заявиться і що москалі платять за видачу мазепинців, пустилася на ті промисли погані. Гріш їх манив, манила їх надія наживи.
А все інше не мало для них ніякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього. Жити хотіли, а як, якими промислами — їм байдуже.
Допомагали караулам царським виловлювати мазепинців, ставали за собак у тих поганих ловах. Ішли по слідах батуринських утікачів і забрели аж сюди. Головна річ Чечель. За нього заплятять москалі більше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у руки дістать! Награбували коней, запаслись рушницями, вже вони не розбишаки нічні, а прямо якась військова частина. Вже в них свій отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух смерть.
Обступили майдан, налетіли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива, нажива буде!
Даремна оборона. Наліт неприготованим застав село. Хазяїни, відрізані від своїх хат, з майдану виходу не мали. Голіруч супротивлятися не станеш. Діди очам своїм не вірять. Невже ж вони дожили аж до того? Невже ж сподівалися таких часів, воюючи колись хоробро і чесно за своїх молодих літ? Невже ж це Україна, невже ж оте я розбишацька ватага — це їхні земляки, люди одної віри й одної крові? З дива вийти не можуть. Боже, помилуй нас.
Чечель зрозумів, що з тими ніякої балачки бути не може. Це вже найгірші зі злих. До них слово приступу не має, на них є одно — сила. Та він безсильний був. Права рука горіла, на тілі повно ран. Мозок кров'ю запливає.
“Ось він, Чечель! Бери!” — І заки зрозумів ці слова, почув аркан на своїй шиї, почув шнури на руках і ногах, побачив очі, як вовчі сліпаки, і сопух горілки, що бив, як від куф, і завзяття гідне кращої справи.
“Боже, муки мої за прощення їх гріхів прийми!” — промовив, попадаючи в отупіння. Бачив, як хазяїн, у котрого він останню свою ніч ночував, бився за нього, як інші старі козаки допомагали виривати його з рук гультяїв, як навіть ті наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним, як громада хотіла навіть гроші за полковника Чечеля платити,— не помагало ніщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля їм москаль багато заплатить.
Більше вони у своїх мозках чорних не кмітували нічого. Чечель чув, як його волокли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села, прикріпили його посторонками, щоб і повернутися не міг, накрили кожухом, і сани рушили з місця.
Ні уток, курочок”
Ні хати, ні жінки,
А стократ болячок
У твої печінки.
Сани скрипіли, сороміцькі пісні супроводжували їх. Кривда, якої Чечель не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матір, навіть Господа Бога в небі. Хотіли перекричати голос совісті, що все-таки десь там на споді п’яних душ ворушилася, скигліла, як у шуварах смертельною кулею поранена чайка.
Поспішайся, Чечелику,
Чекає москаль,
Вже для тебе пристроєно
Осиковий паль.
Гу-у!
Вже для тебе застругано
Гостроверхий кіл,
Не трать сили, Чечелику,
Спускайся уділ.
Гу-у!
Вітер утікав. Не хотів на свої буйні крила брати такого співу. Чечель закусив губи. “Прости їм, Господи, бо не знають, що творять”.
Сумував серед села боліт укритий майдан.
Холодний зимовий дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде, смородливе.
Дідуся з полинялими очима діти і внуки підіймали з того болота, витягали з-поміж колод. Потолочений, заболочений, здавалося,— не жив.
Відтирали його, трусили і дивилися, чи не поламані кості.
“Лишіть мене,— просив,— дайте хай сконаю. Не хочу такого сорому пережити, діти!”
Котрийсь із хлопчиків підняв із болота дорешти поторощену Чечелеву шаблю. Тільки малесенький шматочок тримався ще гарної рукоятки. Шабля з рук до рук ходила. Мовчки розглядали її. Супроти її голосного мовчання завмирали слова на їх блідих устах.
“Правдива козацька шабля...”
Більше ніхто нічого не важився казати. Аж обмили тую шаблю, обтерли зі смородливого болота і поклали за образ у тій світлиці, де Чечель останню свою ніч ночував.
...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ
Дня 29

читати