Завантажити

посадили й попідпирали мішками, повними награбованого в Батурині добра, бо Чечеля скрізь знають. Нехай бачать, яким із здобутого Батурина вертає його командант. В'їжджають у Конотоп.
Частини армії князя Меншикова стають табором кругом міста, тільки ті полки, що їх світлійший хоче мати біля себе для почесті і для всякої безпеки, входять у місто.
Конотоп майже пустий. Хто міг, заздалегідь утік із нього, як утікають люди перед повінею, як біжать від пожежі.
Драгуни бігають від хати до хати й виганяють перестрашених людей на майдан. Хто не хоче розгнівити світлійшого князя Меншикова, мусить іти дивитися, як каратимуть батуринського гарматного осаула фон Кенігзена.
Світлійшому спішно. Мазепинець Кенігзен недужий, і лікар боїться, що він до Глухова не доїде.
Щоб не сконав безкарно, треба його в Конотопі на колесо взяти. На болотистий майдан зносять брами і двері та нашвидку будують поміст, на котрім укладають приладдя муки. До помосту підкочує віз з Кенігзеном, знімають його, кати зривають убрання — спішись, спішисьї
Спішаться, волочуть і — колесують труп.
Царської кари нікому не минути. Навіть смерть не увільнить тебе від неї.
“Труп колесують” — здригається народ. Зневага покійника проймає їх жахом. Такого ще на світі не бувало. Привикли, що перед маєстатом смерті навіть найзавзятіша злість мовкне.
Бачать, що тут починається щось таке, що раніше і не снилося нікому. А вони безсилі. Гетьман переїхав за. Десну, старшини до царя з чолобитною їдуть. Остається одне — понурити голову, закусити губи і ждати... Ще наша мати не пропала.
Трупові кості тріщать. Вжахаються серця, мороз іде по спинах, кров стинається у жилах.
Імлисто, тьмаво, страшно.
А крізь тую імлу, крізь пітьму, котрою осотується перед Чечелем світ, сяють вірні Кенігзенові очі, мов світляні сигнали з якогось іншого, кращого світа.
Чечелеві здається, що Кенігзен кличе його туди.
СОЮЗНИКИ
Генерал Лєвенгавпт, з великими, ясними очима, з двома жмутками сивого волосся на високому лобі і з латинською книжкою під пахвою, випивав третю чарку української горілки. З видимим вдоволенням мляскав широкими, ніби напухлими устами й, підносячи чарку до полковника Гіллєнкрока, говорив, ніби крізь зуби плював:
“Рrosit!”
Полковник Гіллєнкрок підносив голову від карти, торкався своєї чарки і порскав, ніби стратив когось:
“Рrosit!”
Тоді знову хилився над картою і весь потопав у неї.
Звичайно мовчазливий Лєвенгавпт мав якраз нині велику охоту побалакати собі трохи, та не мав з ким.
Генерал-майор Лягеркрона був на роз'їздах в іншому селі, Шпарре і Кройц, як це часто між ними водилося, сперечалися на тему якогось “ордр де батай”, полковник Аппельгрен їздив понад Десну, вишукуючи місце, де найкраще було б перейти ту непривітну, в шуварах та болотах сховану, річку — хоч ніхто йому цього завдання не доручував, і тому Лєвангавпт зайшов до Гіллєнкрока, бо в нього збиралися звичайно вищі офіцери, щоб довідатися, яка буде дальша маршрута.
“До чорта, полковнику! — сердився генерал Лєвенгавпт,— ви мене, як бачу, легковажите собі, ігноруєте”.
Гіллєнкрок відірвав на хвилину очі від карти і спитав, ніби крізь сон:
“А що таке?”
“Нічого, лише договоритися до вас тяжко. Киньте цю прокляту маршруту, бо невже ж не все одно, в яке болото ви нас заведете?”
“Нікого я у болото не водив”,— відповів полковник.
“А по битві під Равкою?”
“Під Раєвкою”,— поправив полковник.
“Хай буде під Раєвкою,— продовжив генерал.— Кілька днів. сновигали ми по болотах і мало з голоду не подохли”.
“Або пригадайте собі, як Лягеркрона до Пу-тша-пу ішов”.
“До Почепу”,— поправив полковник.
“Хай буде до По-тше-пу”,— притакнув генерал.
“Замість просто носа — марш-марш! — двадцять миль у право обійшли і По-тше-пу, той ключ до цілої України, чорт нам з-перед носа вхопив”.
“Не маршрута, а хлопи-провідники в тому винуваті. Ми робимо, що тільки чоловік може зробити. Але терен чужий і невідомий, добрих карт нема, країна, ніби туди нога людська ще не ступала, надлюдських зусиль від нас його королівська милість вимагає”.
“То правда. Його королівська милість легких завдань і легких побід не любить. Чим більші труднощі і чим більша небезпека, тим більше він радіє. Тішиться, в долоні плеще, прямо, як хлопчик, як студент!”
“Ніколи не забуду, як він Лягеркрона шукати пішов. 60 миль лісами, болотами, безвістями нас водив, більше ніж тиждень терпіли ми страшні, прямо нечувані труди й терпіння, коні сотками гинули, вози з усяким добром, привезеним із Саксонії, поринали в грязюці, що їх звідти хіба сам чорт добуде, а він був вдоволений і веселий. Ляпалії, ляпалії! — повторяв, коли йому хто доносив про нову велику втрату”.
“Ляпалії! У його милості все ляпалії. Завалиться міст і сотні людей потонуть у хвилях — ляпалії; застрягне батарея у багні —

читати