Завантажити

скільки козацьких очей дивилося колись на них, як на свої святощі найдорожчі! Головами лягти, хоругви не здати. І полягли батуринці, а не здали своїх прапорів. Від трупів забрали їх москалі, а не від живих. Тримайте, тримайте їх кріпко в руках, а то повідриваються з держаків і розвіються, як хмари по блакиті.
Світлійший князь Меншиков навмисне казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу, до того Конотопу, біля котрого колись гетьман Іван Виговський сорок тисяч московського війська трупом поклав. Нехай козацькі прапори невольниками туди ступають, куди колись побідниками ходили, хай бачить український народ, що добра доля відвернулася від нього і хай спокійно кладе свої руки в кайдани. Чужі хорунжі вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвівалися буйно, щоб усякий пізнавав їх,— так хоругви розвіватися не хочуть, соромно хиляться вниз і прилягають до своїх держаків.
А за хоругвами — бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили, де гетьман, там і бунчук. А тепер вони перед полководцем царським бранцями йдуть.
А за бунчуками, Боже, чи це йому ввижається, чи правда це, московський старшина гетьманську золочену, самоцвітами густо оздоблену гетьманську булаву в руках держить. Підносить, вимахує нею, ніби знаки дає, насміхається.
І Чечель примикає повіки, щоб не бачити того.
Але бачить. Жахливий образ врізується у мозок. Не забути його, не забути! Простує спину, пручається, шнури тріщать та не подаються. В Батурині свої сили залишив.
Дивися, хоч ти один дивився на клейноди гетьманські іншими очима, як на них дивляться вороги і свої, що уздовж шляху лобами до землі припадають, поклони б'ють, але не перед тими святощами, а перед силою побідника.
А за клейнодами йдуть їх оборонці, козаки і старшини, котрих Меншиков на місці смертю не скарав, а веде їх у тріумфальнім поході своєму цареві на втіху, а їм на смертну кару в Лебедині. Нема між ними ні одного не порубаного й не покаліченого. Здоровими, значиться, не здались.
І Чечель відітхнув. Хоч за те хай буде Богові милосердному дяка. Дивіться, дивіться, земляки, і знайте, що є ще хоробрі поміж вами, є ще козаки справжні, що скоріше згинуть, ніж осоромлять себе і предківську славу свою. Дивися, земле рідна, і тішся, що ти ще не пустоплодна, бо не родиш самого хабузу, самих степових бурянів, самого перекотиполя, котре летить, куди ним вітер буйний повіє.
А між ними у повозі найхоробріший з-поміж них гарматний осаул Кенігзен. Посадили його високо, попідпирали, бо він о своїх силах сидіти не може, а Меншиков не хоче, щоб він лежав. Нехай народ дивиться на цього німця, що вірність своєму вождеві вище царської ласки поклав.
Сидить гарматний осаул фон Кенігзен високо, ніби це він, а не Меншиков у тріумфальному поході їде. Очі йому смертельною мрякою заходять, але на обличчі його саме горде завзяття, сама погорда до всіх, що гордості не мають.
Переїжджає повіз Кенігзена поряд саней, на котрих лежить Чечель, і їх очі зустрічаються з собою востаннє на землі. Очі двох оборонців гетьманської столиці, двох вірних, аж до смерті, людей. Як мало тепер таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують і прощаються навіки.
Повіз Кенігзена переїжджає, Чечелеві сани стоять серед поля, недалеко шляху, чекаючи, поки не перейдуть останні бранці, а за ними між царськими офіцерами не надтягне сам світлійший князь Меншиков.
Ось і він.
Побачив сани і шнурами перев'язаного до них козака.
Депутати від гультяйської ватаги підбігають до чорного коня княжого, б'ють чолом, розкладають руками, щось тлумачать, світлійший здержує похід і злазить з коня.
Чечель знає, що Меншиков підійде до нього, буде оглядати, як зловлену до клітки звірюку, схоче впевнитися, чи він ще живий і, зрозуміло, не залишить його тут, а забере з собою туди, куди Кенігзена і інших веде, куди їдуть батуринські гармати, хоругви, бунчуки і гетьманські клейноди... Боже ти мій, гетьманські клейноди! І Чечель деревіє. Байдуже йому, що казатиме світлійший, байдуже, яку долю вирішить для нього, байдуже все. Ні думати, ні відчувати він уже не може. Мряка, мряка кругом, а з неї, ніби двоє світил із другого світа, двоє вірних очей гарматного осаула фон Кенігзена. Все гасне, вони сіяють крізь пітьму. Ех tenebris lux. Сам світлійший князь Меншиков зволив вселаскавіше промовити до полковника Чечеля. Щось питається його, Чечель не відповідає.
Доторкуються до його, слухають, чи дихає,— Чечелеві байдуже. Чує, як князь Меншиков каже попустити йому шнури, мало того, велить перенести на віз і подати йому води з вином. Боїться, щоб полковник Чечель, командант батуринської твердині, в дорозі не помер. Треба ж його допитувати, судити і карати. Це не будь-хто. Чечель уявляє собі, який цей суд буде, і знає, яку йому кару присудять, та йому і це байдуже. Долі своєї і найскорішим конем не об'їдеш. Господи Боже, нехай станеться твоя воля свята!
Віз, на котрім приміщено Чечеля, рушає з місця. І його теж не поклали, а

читати