Завантажити

Україну”.
“А там, гадаєте, краще?”
“Україна край дуже багатий, медом і молоком текучий. І підсоння там, мабуть, тепліше, бо все-таки більше на полуднє, а до того — Мазепа”.
Генерал Лєвангавпт закрив свою латинську книжку і силувався всунути її поміж ґудзики свого кафтана.
“Кажуть, Мазепа знамените латинською мовою балака”.
Гіллєнкрок усміхнувся: “Як Ціцерон. І взагалі людина він дуже освічена, бувала, світовий чоловік, достойний”.
“Цікаво”,— і Лєвангавпт, відсуваючи чарку набік, зітхнув. На його під вечір надходив гірший смуток, прямо меланхолія.
А тепер вечоріло, в квартирі потемніло так, що Гіллєнкрок нічого вже не бачив на своїй карті, до котрої, розмовляючи з Лєвенгавптом, все-таки деколи зазирав.
“Достойний чоловік отсей Мазепа, кажете?—повторив Лєвангавпт.— Гарно. Побачимо. Та тільки я боюсь, чи не підступ це, бо говорять, що гетьман — то великий лис. Щоб не перехитрив він нашого легковірного короля.
Щоб тільки рішився перейти до нас, бо не уявляєте собі, яке важке його положення. Москалі скрізь на Україні залогами стоять. Цар багато війська від гетьмана бере, поживи теж чимало вимагає. Якщо Мазепа вирветься з тієї опресії, так видно, що він грач першої міри”.
“А король?”
“Король дожидається його. Його милість останніми днями дуже неспокійний зробився. Хвилини на місці не посидить. На коня і їде кудись. Навіть без асистенції. Боюсь, щоб йому знов щось нового не стрілило до голови”.
“А де король тепер?”
“Питайте вітра в полі. Може, в Ларинівці, в Комані, а може, аж в Орлівці, де наші передні сторожі з Гєльмом стоять. Носить ним понад Десною, ще де на москалів наткнеться”.
“З ким поїхав?”
“В тім-то й біда, що і тепер асистенції не взяв. Кількох трабантів і невідступний Гультман”.
“Вірний, як пес”.
“Але старий. Погадайте, генерале, коли б вони так дійсно зустрінулися де з московською патрулею. Що тоді? Король не втікав би. Бився б. Знаю його”.
“Всі ми його знаємо і тому журимося”.
“Боже ти мій, що нам з тим хлопчиськом... з його милістю робити? — поправився квартирмайстер.— Він занапастить себе, він ніби навмисне своєї згуби шукає”.
“Ні, згуба шукає його. А він, щоб показати, що не боїться, робить те все, що робить”.
І обидва офіцери стали журитися своїм улюбленим вождем, забуваючи, що перед хвилиною нарікали на нього.
“Може б розіслати окремі патрулі?”
“Борони Боже! Не смійте! Зустріне, догадається і ще далі поїде. Навмисне, щоб переконати нас, що воля його сильніша від нашої турботи про нього і від любові”.
“Боже великий, бережи його милість короля!” — і обидва повернулися до вікон.
Смеркалося. В таборі розпалювали вогнища, щоб варити страву, грітися при них і балакати. З вікна, крізь котре дивився Лєвангавпт, видно було дорогу з Орлівки до Гірок. В Орлівці, віддаленій о які три милі, стояли передові відділи шведські під командою Гєльма, а в Гірках — король Карл.
“А що не казав я!” — радісно від свого вікна крикнув Гіллєнкрок.
“Король від Гєльма з Орлівки вертає”.
Але Лєвенгавпт відповів: “Це не король. Це якийсь більший гурт, а ви самі говорили, що король тільки з кількома трабантами і з Гульманом поїхав. Тут людей, як здалеку оцінити можна, більше сотні”.
“Більше,— притакнув Гіллєнкрок.— Хто ж би то такий?”
І обидва, не задумуючись довго, вбрали капелюхи, накинули на себе плащі й пішли, мало що не побігли назустріч незнайомим гостям.
Перед в'їздовими воротами до села побачили гурт їздців на гарних, породистих конях. На людях довгі плащі, дорогими хутрами підбивані, на конях упряж срібна або й золочена. Поміж ними на білому, арабському коні мужчина, якому літ можна було числити коло 60, у соболевій шапці і в такому ж хутрі, з булавою золотою, густо самоцвітами оздобленою.
“Його милість король у таборі?” — питався шведського офіцера, що вибіг із вартівні, побачивши несподіваних гостей. Знав, що це не цар, бо цар високий і страшний, а цей був середнього росту і дивно гарного та ввічливого обличчя. Хто б не був — видно, персона достойна, котру треба привітати гідно. Дав знак, варта вискочила, уставилася перед воротами і віддала честь.
“Його милості короля в Гірках немає”,— відповів офіцер.
“А де ж?”
“Невідомо”.
“Коли його милість поверне?”
“Не можемо сказати”.
“Так, будь ласка, доложіть його милості королеві, що гетьман Мазепа з близькими своїми людьми приїздив вітати його милість короля шведського на українській землі”.
Офіцер витягнувся, як струна. Гіллєнкрок і Лєвенгавпт віддавали честь належну пануючим.
Гетьман відклонився, повернув конем, і весь його гурт, як вітер, помчав дорогою з Гірок до Орлівки.
“Мазепа!” — промовив здивований Гіллєнкрок.
“Гетьман Мазепа!” — відповів урадований Лєвангавпт.
“Мазепа! Мазепа!” — залунало кругом.
Король Карл

читати