Завантажити

свою непохитну вірність цареві, а гнів і ненависть — для колишнього гетьмана Мазепи, за його нечуваний та невиданий злочин,— за зраду його величества царя, того самого царя, котрого вони самі називали антихристом і котрому приписували вину за всі свої кривди й терпіння, за здирства невиносимі, за угніти всілякі, на які не раз перед гетьманом нарікали.
А тепер він, той самий цар-антихрист,— заступник, покровитель, прямо ангел хранитель України, живий архістратиг Михаїл, а гетьман Мазепа, котрий стільки величних церков побудував, школами і всякими приютами повсякчасно печалився,— ворог краю і народу, який не дбає про самостійність України, лише хоче повернути її під владу польського панства, а віру святу подати у наругу. Прикро, соромно, страшно!
Полковник Чечель, їдучи на санях невідомими шляхами й бездоріжжями, роздумував над тим. Шнури й посторонки, котрими був прикріплений, в'їдалися в його руки й ноги, давили груди і спиняли віддих, рани пекли, змагався жар, спрага налила його. Але він терпів душею, ще більше, ніж тілом. На постоях підходили до нього його мучителі, гидкі, брудні, п'яні, щоб подивитися, чи живий він ще. І замість попустити шнури, замість подати йому води, насміхалися над його терпінням.
Поспішайся, Чечелику,
Чекає москаль,
Вже для тебе зготовлено
Осиковий паль.
Гу-у!
Чечель повертав голову на другий бік, примикав те одне видюще око і твердив одне: “Прости їм. Господи, бо не знають, що творять”. У тих божеських словах він почував одиноку потіху, одиноку, останню розраду.
Сани підскакували на ровах і на грудді, не прикритім снігом, і кожух зісувався з нього.
Віддихав свіжим повітрям і дивився кругом. Бачив, як далекими шляхами мандрували козацькі прошаки до царських милостивих стіп.
“Летять круки на жир. Біжать вовки й шакали, зачувши трупа”.— І Чечелеві здавалося, що він чує цей поганий сморід, яким несе від падла.
“Падло, політичне падло, от що ви таке!”
Пригадувалися часи, коли-то князі й бояри наші їздили до темників татарських і до Сараю до ханів, кланялися, клеветали одні на других, впевняли в своїй вірності й любові непохитній, щоб випросити ярлик на міста й волості для себе. Подібно, як тепер.
Пригадувалися ворожнечі й каверзи галицьких боярів, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рідних князів, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власні вигоди від державного добра. Як і тепер...
Пригадалася безталанна Настася Чигрівна і мудрий князь Ярослав Осмомисл, пригадався лицар-сліпець князь Василько Теребовельський, і багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи...
Шнури чимраз глибше в'їдалися в тіло і спрага чимраз дошкульніше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки. Якщо муки його потрібні для спокутування отсих гріхів — Господи, хай діється воля твоя!
Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподіване зайшло.
Чечель чув, як його мучителі, залишивши тільки двох людей при конях, самі подались у ярок. Звідти долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло.
Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм підходити до неї.
Одні казали, що гуртом, а інші — що краще вислати депутатів, бо хто зна, як до них поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і, замість нагороди, чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися, що, як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди.
“І між ними нема однодушності,— думав собі Чечель.— Скрізь колотнеча. Ніхто нікому не вірить, гризуться, як за кістку собаки. Коли ж тій гризні прийде кінець?”
Московська армія наближалася. Здалеку чути було грюкіт барабанів, тупіт кінських копит і стукіт тисячів чобіт.
Побідоносна армія царська йшла з Батурина у Глухів. За передньою сторожею везли батуринські гармати, закопчені, заболочені, по осі в крові.
Глянув Чечель, і кровлю серце йому зайшлось. Пригадав собі Кенігзена, хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Ніс і не Кенігзенові рани, ті гармати ворога в Батурин не впустили б. Ревіли б на мурах, як леви, ригали б вогнем на ворога, як смоки, громами рокотіли б грізно, поки рокоту цього не зачув би гетьман. А так — глухо дудонить земля під ними. Котяться окервавлені колеса, гармати запираються, грузнуть, стають, бо ніяк не хочеться їм іти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб не казали їм стріляти на своїх.
А за гарматами щонайсильніші драгуни несуть хоругви козацькі. Пошарпані, подерті, як крила вірлів, що в час бурі попід хмари літали. Скільки побід бачили вони,

читати