Завантажити

ляпалії, наткнеться на армію неприятеля вдесятеро сильнішу — ляпалії. У того чоловіка нема небезпеки, нема втрати, нема катастрофи, все в нього ляпалії”.
“Правда. Це не чоловік, а демон. Дух вікінгів, варягів, норманських авантюристів покутує в тій дивній, неспокійній душі. Він король? Король дбає про добро своїх підданих”.
“Його милість підданих своїх одних по широкому світі в авантюрах губить, а інших вдома, в краю,— до жебрацькрї торби доводить”.
“Мати благальні листи до нього пише, щоб повернувся, а він, читаючи їх, усміхається тою дивною усмішкою Мефіста й дитини. Розгадай його, розкуси цей чортячий горіх”.
“До розпуки чоловіка тою усмішкою доводить”.
Наливали чарки й випивали не залпом, а по трошечки, захвалюючи українську горілку. Куди краща від їх тонкого, шведського пива.
“Не диво,— казав генерал Лєвенгавпт,— що українці так багато тієї горілки тягнуть. Особливо зимою, так як тепер, вона багато тепла чоловікові додає”.
“І гумору”,— притакнув Гіллєнкрок.
“Гумору, полковнику,— зауважив Лєвенгавпт,— ну, того-то вже мені ніхто додати не може”.
Відкрив латинську книжку і ніби читав, а на ділі пригадував собі свій нещасливий похід і погром під Лісним. Сталося це недавно, кілька тижнів тому, і Лєвенгавпт не міг освоїтися з гадкою, що його, знаменитого генерала, побив Меншиков.
“Скажіть мені, пане товаришу, чому його милість не підождав на мене? Я був під Шкловом, король розбив царя під Добрим і ще десь-там (ніяк цих кучерявих назв не вимовлю), погнався за ним, ще трохи, і ще трохи, і ще трохи, а були б ми злучили наші армії, пішли на Москву, скинули Петра, посадили на престолі Олексія, а тоді вже завести лад у Польщі та Саксонії, то була б прямо іграшка. Ну, скажіть ви мені, чому король не підождав мене? Несподівано повернув на Україну, а мене залишив самого перед неприятелем, мало що не вдесятеро сильнішим. Десять тисяч людей куштував цей “шпас”. Погадайте: десять тисяч.— Лєвенгавпт ухопив Гіллєнкрока за четвертий ґудзик на його полинялім голубім кафтані і, вдивляючись йому в очі, повторяв: — Десять тисяч! Що я ще шість тисяч сімсот людей і трохи табору королеві з цеї опресії урятував — це велике щастя. Велике щастя! Ну, скажіть ви мені, чому він це зробив?”
“Не знаю,— відповів перестрашено Гіллєнкрок. Він боявся, щоб меланхолійний генерал не повідривав йому половини ґудзиків і, ніби виправдуючися, впевняв: — офіцерське слово даю, що не знаю”.
“І багато ми дечого не знаємо,— журливо похитував двома насторошеними жмутками волосся хоробрий генерал.— Багато ми дечого не знаємо, що робить його милість король, і не довідаємося ніколи. Про його походи писатимуть колись книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же можуть розкусити цей дивний характер наші внуки й правнуки, коли ми, каролінці, Карла не можемо зрозуміти”.
“Наша річ слухати його і служити вірно”.
“Ну так. Це друге діло. Це розуміється само собою. Слухати і служити вірно. Але хотілося б знати свого вождя, відчувати його, розуміти, а як ні — то хоч угадувати”.
“Угадай вітер або погоду. Його милість стихія”.
Лєвенгавпт нервово тер високе чоло посіченою долонею.
“Знаєте,— почав нараз,— що мені сказав король, коли я з-під Слісного...”
“Лісного!” — поправив Гіллєнкрок.
“Коли я з-під Лісного припровадив йому не цілу половину моєї армії і виправдував невдачу?.. ,Ляпалії',— сказав король і поплескав по рамені, якби я доносив про втрату одного воза сіна. ,Ляпалії’,— повторили генерали, сміючись на все горло”.
“Було б смішно,— почав Лєвенгавпт,— коли б не було сумно. Я тієї битви під Лісним, поки мого життя, не забуду”.
І він сотий раз за тих кілька тижнів став пояснювати, які були сили в нього, а які у царя, як обидві армії стояли і який був перебіг того сумного для шведів бою.
“Я,— закінчив,— не поповнив там ані одної похибки. Але король? Чого він з первісне наміченої дороги — Мінськ, Смоленськ, Москва — повернув нараз на Стародуб і якийсь там Батурин, скажіть — чого?”
“Nеmо оmnia sсіrе рotest”,—відповів Гіллєнкрок.
“Nisi Carolus rex”,— додав Лєвенгавпт.
“Ляпалії, ляпалії”,— махали обидва руками, наслідуючи характеристичний рух свого короля.
“То правда,— почав Лєвенгавпт,— що цар Петро вхопився до монгольської тактики — втікати й палити все кругом себе, щоб не було поживи ні для коней, ні для людей, але ж ясна річ, що він не міг спалити цілого свого краю, це ж нонсенс! Поспішними маршами могли ми дігнати його, зневолити до рішаючого бою, а як ні, то обійти московську армію та ввійти в Москву”.
“Язиком...”
Генерал Лєвенгавпт здивовано глянув на полковника.
“Язиком, пане генерале. Наша армія втомлена і виснажена, чим далі вглиб Московщини, тим тяжче діставати з далекої Швеції скріплення в людях і в воєнних матеріалах, до того надходить зима, а вона, чим далі на північ, тим жорстокіша. Я не дивуюся, що його милість повернув на

читати