Завантажити

остаточно на те, щоб король стоячи слухав його, став говорити промову та такою-то гарною, а разом із тим живою і несилуваною латинською мовою, що кращою і найстарші віком і службою упсальські магістри не балакали. Піпер зразу з цікавістю, а там прямо з захопленням слухав красноречиву промову українського гетьмана. Той радісно вітав його милість короля хороброго шведського народу на багатій, ворогами поневоленій українській землі, котрої Бог зробив його регіментарем у такі важкі часи. Просив, щоб його милість король, продовжуючи традиції свого славного діда, допоміг Україні здобути собі волю та просив покірно, щоб його милість король не виливав свого справедливого гніву на цей безталанний край і на його мешканців, що вони були йому дотепер ворогами і щолиш нині стають його вірними союзниками, але йшли вони за ворожими хоругвами не по власній вільній волі, а присилувані до того московським ярмом. З того насильства він, гетьман України, хоче її увільнити на все і тому приходить до його королівської милості з предложенням вірної дружби.
Піпер дивився, яке враження зробить ця промова на короля Карла. Бачив, як усмішка на королівських устах кудись ховалася, а натомість з'являлися на високому чолі морщини глибокої задуми.
Старий гетьман робив враження на молодого короля. Піпер знав, що Карл любить гарну латинську мову, але сам вправно нею не вміє говорити, й тішився в душі, що знайшовся хтось, хто вміє щось, краще, ніж його милість король.
Король, вислухавши промову, хвилину мовчав безрадно.
“Дякую, дякую вашій милості,— говорив збентежений.— Рад вволити ваше бажання. Сподіюсь, що будемо собі добрими товаришами”.
Натякав на давні шведсько-українські традиції, але видно було, як важко було йому і взагалі шведам вдержатися в тім офіційнім тоні. І тому король дуже був рад, коли по тім офіційнім привітанні розпочалася товариська розмова на тему війни, москалів, царя Петра і всякої щоденної злоби. Поважне обличчя гетьмана прояснилося, ожило, його очі потеплішали, на устах з'явилася приваблива усмішка, він притягав усіх до себе, навіть канцлера Піпера. Всі були, як не захоплені, так раді такому гостеві й союзникові. Король також. Король сміявся. Не тою усмішкою Мефіста і дитини, котра іноді найвірніших генералів доводила до розпуки, а сміявся щирим, несилуваним сміхом, аж присідаючи на своїх високих ногах. Гетьман жартував, сипав дотепами, в головній королівській квартирі був ніби старий, добрий знайомий. Особливо тішився король, коли гетьман творив нові латинські слова, щоб виповісти ними нові поняття і назвати предмети, котрих ні старинні римляни, ні середньовічна латина не знали.
Не одному цікаво було, як гетьман стане балакати з Піпером, котрий поза політикою інших тем не любив. Усі вважали Піпера найкращим дипломатом і хитруном, котрому пари нема. Та переконалися, що свій на свого натрапив. Гетьман Мазепа знав усі секрети європейської політики не гірше від шведського канцлера, і розмова їх була навіть для короля справжнім пиром.
Не зчулися, коли маршал церемонії попросив до обіду.
У дворі не було такої зали, щоб могла вмістити численне товариство. З конечності треба його було розбити.
Посередині королівського стола сів сам король, а праворуч його — гетьман, а тоді вже напереміну — найвищі шведські достойники і найвизначніші з гетьманових старшин. Було їх при тому столі сім, з Орликом, як українським канцлером, на чолі. Для інших накрито ще два столи, а деяких запросили граф Піпер та генерал Реншільд до своїх квартир. Обід був невибагливий і небагатий, та зате — королівський. Ніхто не дивився, що подавали на стіл, а всякий мав собі за честь сидіти вкупі з Карлом XII і з гетьманом Мазепою.
“Моменту, якого бажав собі великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому діждатися, ласка Божа дозволила дождатися мені. Дружила Україна з усякими своїми сусідами, але дружба тая не виходила їй на добре. Може, народи шведський і український дотримають собі цеї дружби вірніше, чого я собі щиро бажаю”,— говорив гетьман до короля.
А король впевняв, що і він не чого іншого хоче, лиш щоб раз в Європі запанував мир, щоб вона позбулася гніту й тиранства, котре спричиняє так багато лиха та спиняє розвиток народів. Ані України, ні Росії, ні Польщі він до шведської держави приєднювати не хоче, але бажає собі, щоб скрізь сиділи на престолах володарі, які мудро, справедливо й людяно володіли б своїми народами та не кривдили і не катували людей.
“П'ю за визволення великої і багатої від природи української землі!” — кликав король.
“П'ю за воєнні успіхи вашої королівської милості і на славу хороброго шведського лицарства!” — відповів гетьман.
“За визволення України! За славу Швеції!” — лунало кругом.
Вечоріло, як гетьман сідав на свого білого коня. Зривався вітер. Мерзло.
“Мабуть, скоро прийде цього року зима”,— казав до гетьмана Орлик.
“Щоб тільки не московська”,— відповів журливо гетьман.

читати