Завантажити

повернув пізно вночі з одної зі своїх небезпечних екскурсій. Був мовчазливий і хмарний. Ніхто не смів питатися чому.
Але, почувши про гостину Мазепи, оживився.
“Гетьман? Мазепа?.. Ляпалії, ляпалії”.
“Ні, милосте ваша, гетьман приїздив тут у своїй власній особі. З ним багато старшин, щонайвизначніших його людей”.
“Який же він?”
“Достойний, як володар”.
“Коні?”
“Гарні, породисті. Упряж і збруя дорога. Одяги теж. Навіть задорогі, як на війну. Святочні”.
“У них такий звичай. А яке враження на вас зробив?”
“Гарне. Навіть дуже,— відповів Лєвенгавпт.— Видно, що люди військові, але не дикі”.
“Так і добре. Побачимо”.
Король зараз-таки цеї ночі вислав людей до гетьманської квартири. Дякував за уважливість і за гостину, жалів, що не було його в таборі, і просив, щоб гетьман зводив потрудитися до нього завтра перед полуднем. Король чекатиме.
За вечерею Карл був такий розмовний, як давно.
КОРОЛЬ І ГЕТЬМАН
Дня 8 (н. с.) листопада, коло 9 години вранці, на дорозі з Орлівки до Гірок появився цей самий відділ, що вчора під вечір.
В головній квартирі знали вже, хто це. Надворний маршал фон Дібен заздалегідь приладив усе, що було потрібне, щоб гідно прийняти знатного гостя.
Ранок був холодний, але погідний. Сонце, продиралося крізь поранню імлу. І тоді ніби оживали й мерехтіли, аж горіли, дорогі самоцвіти на старшинських спинках, на ґудзиках і золотих шнурах, котрими обшиті були їх кунтуші.
Сивий арабський кінь гордовито ступав під гетьманом.
Перед гетьманом їхав Войнаровський з гетьманською похідною булавою. За ним маяв білий бунчук. Біля гетьмана, праворуч, Орлик, задуманий, як звичайно, і, як звичайно, ніби сумний.
Ліворуч — генеральний хорунжий Іван Сулима, генеральний осаул Максимович, за ними — лубенський полковник Зеленський, миргородський Апостол, охочекомонний Кожухівський, генеральний обозний Ломиковський і інші. Далі гетьманський канцелярист Чуйкевич, покойовий Кендзєровськии і вибрані компанійці з полків Кожухівського й Апостола. Ці замикали похід.
Усіх старшин годі ж було гетьманові забрати з собою: залишилися, щоб стерегти козаків, які, як воно звичайно в таких випадках буває, бентежилися переходом гетьмана до шведів, бо і по старій звичці краще їм було старе, хоч і погане, але відоме, ніж нове, хоч краще, та непевне. На гетьмані не видно було ніякої зміни. Як звичайно, ввічливо відклонювався тим, що здоровили його. і, розглядаючись по таборі шведськім, балакав на тую тему зі своїми.
Заграли козацькі сурми, гаркнули шведські барабани, військова музика заграла вітального марша, і гетьман, не дожидаючись ні чури, ні Кендзєровського, щоб притримали стрем'я, жваво, як козак, зіскочив з коня.
Король Карл чекав на ґанку. Був без шапки. Вітер розвівав жмутки неслухняного волосся, що ніби пера стирчали на високому лобі. Гетьман і собі скинув соболеву шапку.
Зустрінулися на сходах і привіталися в латинській мові.
Король Карл, як звичайно при зустрічі з людьми, навіть зі знайомими, був ніби збентежений. Кланявся і запрошував у двір. В сінях чури й лакеї допомогли старшинам скидати шуби й плащі, гетьманові хотів по старому германському звичаю допомогти король.
Назверх обидва вони не відрізнялися від своїх людей.
Були, може, навіть бідніше вбрані від них.
Король — у своїм полинялім кафтані, застебнутім на всі ґудзики, у високих, поза коліна, чоботах і лосевих штанах, гетьман — у кунтуші темно-синьої фарби з жовтими оздобами. Фарби були ті самі, ті самі державні кольори.
І шведи й козаки зауважили це. Увійшли в більшу кімнату, в котрій дожидали вже канцлер граф Піпер, квартирмайстер Гіллєнкрок, верховний суддя, два генерал-ад'ютанти і ще кілька вищих офіцерів його милості.
Ані похідного престолу, ні навіть окремого якогось розкішнішого крісла для короля не було, всі ознаки його державної і військової влади скривалися в нім самім.
Гетьман хвилину ждав, поки король не сяде, щоб виголосити до нього вітальну орацію. Король зауважив це, присунув крісло і попросив гетьмана сідати. Сам стояв.
Канцлер Піпер скривився, ніби цитрину вкусив, і шепнув по-шведськи до Гіллєнкрока: “Його милість уводить оригінальні звичаї”.
Гіллєнкрок не перечив: “А може, прямо не подумав, що робить”.
“Пора ж і думати”,— відповів канцлер, приглядаючись до гетьмана оком старого дипломата.
Начитавшися та наслухавшися чимало неприхильних для козаків реляцій та оповідань, уявляв собі козацького гетьмана людиною напівдикою, грізною, мало освіченою. Аж нараз побачив чоловіка, котрого кожний крок і кожний рух свідчили якраз про щось інше, а саме — про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми.
“Тільки у фрак і в перуку його вбери і хоч попід руки з le Roi soleil на паркети пускай”,— шептав до себе граф Піпер. Та ще більше здивувався він, коли гетьман, погодившись

читати