Завантажити

не втерпіла,— а що ж там у Батурині чувати?” — спитала.
Чечелеві почорніло в очах. Це просте запитання поставило перед ним у повний ріст цілу велику і страшну подію.
Махнув рукою.
“Невже ж?” — спитав тривожно хазяїн.
“Еге ж,— відповів за Чечеля чура.— Нема нашого Батурина, нема!” Закрив долонями очі й заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе.
Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів. “Нехай діється воля твоя святая”,— сказав по хвилині й перехрестився до образів. Важка мовчанка гнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його, знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може.
“Страва стигне,— озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля.— Їжте, ваша милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець”.
“Це щолиш початок”,— притакнув Чечель.
“Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба”.
“Ісусе, Христе, Сине Божий, помилуй нас”,— молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несміло:
“Як же він, той Батурин, здався чи як?”
“Ні,— відповів Чечель.— Його москалі здобули”.
“І зруйнували”,— доповів чура.
“Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті. Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який би це був сором. Резиденція, президія і — здалася. Правду сказати, я того й не сподівався. Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може”.
“Не здобули б москалі Батурина,— почав крізь сльози чура,— якщо Ніс не зрадив би був входу”.
“Ніс? З яких же це Носів?”
“А Іван, прилуцький наказний полковник”.
“Цей? Нехай же його Господь тяжко за те гидке діло скарає. Забажалося наказному полковникові совершенним стати. І чого-то людина для тих почестей марних не зробить, аж погадати страшно!”
“Бога в серці не має”,— кивала головою хазяйка.
“Такий гарний город і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий гарний город і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало дивишся і надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер погадати — нічого нема. На попелище приїдеш, на руїну. От що”.
Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки разів палили, грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям.
“Відбудують, та життя людям не вернуть”,— відповіла хазяйка і стала випитуватися про своїх знайомих у Батурині, чи врятували вони життя і добро, котрі частини міста заціліли і що з нього залишилося.
“Залишилися згарища і трупи”,— відповів Чечель.
А помовчавши хвилину додав: “Та ще залишився я зі жменькою втікачів”. Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе за те, що втікав. Під час утечі в першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти йому, що тисячі загинули, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму, котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде.
Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня жертва — це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які його тепер чекають.
“Хто тобі може дати гваранцію,— казав собі Чечель,— що за хвилину не впадуть до села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила?”
Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки. “Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні”.
“Сподіюся”,— відповів Чечель.
“Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде”.
“Так воно й повинно бути”.
“Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як треба чого боятися,— додав, принижуючи голос,— так хіба черні”.
“Черні?”
“Того гультяйства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким способом поживитися”.
“Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не бояться гріха”,— нарікала хазяйка.
“Перед ними треба оберігатися”.
“Всі вони видають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки”.
“Страшний народ”.
“А ще страшніше, що в нас щось такого може бути. Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами”.
“В упорядкованій державі для них місця бути не може”.
“Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і

читати