Завантажити

ваше високородіє. Гріх, щоб марнувалося добро”.
За військом везли поранених. Їм одним не поталанило. Вивозили з Батурина порозбивані голови та покалічені руки й ноги. В Батурині боронилися навіть жінки.
Перед Сеймом спинилася та довга, різноманітна валка.
Ворог не напирав на них ззаду. Чекаючи на чергу, поки їх впустять на міст, роззявлювали роти і дивилися на Сейм. Вдруге такого не побачать.
Сеймом плили дошки, колоди, тратви.
До дощок і колод поприбивані або поприв'язувані козаки. Тільки вбрання на них, що власна кров. Це їх червона китайка, заслуга козацька.
Приймає Сейм козаків у свої обійми, несе, колише, гойдає їх на своїх хвилях, ніби заспокоїти хоче їх болі важкі і їх сором великий. Колоди на криги попадають, борікаються з ними, криги беруть їх під спід, перекидають, перескакують через них. То знову крига вдаряє об колоду, вискакує на неї і лягає козакові на груди. З берегів і з мосту розлягаються крики і сміх.
“Накрився, щоб тепліше було!”
Через другого лиш перевалилася, шкіру поздиравши з нього.
“Не все в середу Петра”,— гукає натовп.
Крига колоду під спід бере.
“Той уже має спокій”.
Другу до берега прибило.
“Відбивай, відбивай, хай і там люди побачать!”
Відбивають колоду від берега, і вона далі посувається, хитається, підстрибує, крутиться, гуляє, як тріска.
Пливуть червоні, страхітні дошки й колоди долі річкою Сеймом, звіщаючи мешканців хуторів і сіл прибережних про силу і славу великого царя.
“Тратва, тратва пливе!” — і юрба захиталася, схвилювалася, збентежилася.
Та не зі страху перед тим, що побачила, а з цікавості, якої не може позбутися на вид мук і страдань своїх ближніх.
Нічого цікавішого не знає. Штовхаються, тручаються, деруться, кожний хоче дістатися на місце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать.
На тратвах — шибениці, а на них — козацькі старшини. Чуби їм пообдирали. Висять неначе в червоних шапках. З голов кров червоними поясами спливає на їх голі тіла. Червоні тратви, червониться вода.
Тратви теж попадають на криги, але їх криги не спинять, пливуть, похитуючись злегка. Хитаються шибениці, а повішені гойдаються на них, як на дзвіниці дзвони. Вимахують руками й ногами — грізно-смішні.
Натовп реве.
Тратви перепливають і губляться в імлі. Вже не видно ні дощок, ні трупів, тільки на сірому небі бовваніють червоні плями... Гаснуть... кругом імла, густа, важка, гнітуча.
Зривається вітер. Хвилює Сейм, шумить, ніби сердиться.
Валка посувається до мосту. Перевалилася.
Двигається табір.
За ним залишається руїна. Трупи, калюжі крові, недогризені кістки, гній.
Дивується Сейм, що так тихо кругом. Тільки гайворони хмарами на зруйнований город налітають, крилами б'ють, кричать, за смачніший шматок деруться... як люди...
По городі бігають собаки. Шукають своїх хазяїнів, а, знайшовши їх неживими, сідають біля трупів і виють.
По кладовищу снує столітній дід. Як Агасфер, як Богом забутий грішник, котрий умерти не може.
У нього тепер діла дуже багато. На дідовій голові весь Батурин — останки життя, що зберіглося між ними.
Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тліє. Дід певний, що так само іскри нашого життя ворог не погасив до краю. Дід у Батурині хазяїном тепер. Перешукає його, перериє, загляне в кожний куток, в кожну щіль і добуде звідти усе, що живе й цінне. Недужих лічитиме, голодних нагодує. Він знає, де є хліб.
А тоді й на трупи черга прийде. Добре, що зимно. Полежать. Не дармуватиме дід. Сто літ трудився, потрудиться й тепер. Не боїться праці, не праця страшна, а лінивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дідові треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких караулів або чи не поскривалися тут які мародери. Ця порода людей найпоганіша з усього — гієни. Дід добуває з-під домовини рушницю, набиває її, іде.
Озираючися, наслухуючи, ловлячи кожний шелест сухого листка, обходить кладовище і зазирає у місто... Тихо, тільки трупи, круки і собаки.
Вночі, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними і всіляке гультяйство, що Бога не боїться. Багато в діда роботи. Він перешукує місто. Знає оподалік від замку один тайник. Не великий, але безпечний.
Туди стягає усіх недобитих, поранених і здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якій пивниці задоловано збіжжя і м'ясо, де заховано білизну й одіж. Усе знає. Кому ж би знати, як не йому!
“Нема, дітоньки, гетьмана в нашім Батурині, ані Чечеля, ні Кенігзена, так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Від безладдя і від непослуху все наше безталання”.
І діда слухають. Здорові виходять разом із ним перешукувати місто. Переносять у тайник тих, що в гробниці лежали. Улаштовуються там, як перші християни.
Дід нікому плакати не дозволяє. Закуси зуби і живи. Живи ворогам на злість, на перекір цареві.
“Не винищить він нас!

читати