Завантажити

бачив ще в нікого і ніколи, хоч бачив так багато.
“Ну, годі, Мишка, годі!” — сказав і скривився.
“Бачиш, то ще дитина. Не годиться”.
Але Мишку годі було спинити, як годі вирвати зловлену пташку з зубів старого кота. Світлійший шаблею відрубав голову хлопчині.
“Тут уже й нас не треба, панове!” — сказав до офіцерів.
“Не хотів би я попастися до рук отого Мишки. Звір, істинний звір.
“Рад вдоволити ваше величество”,— впевняв світлійшого кат і віддав йому по-військовому честь.
І Меншиков відвернувся від нього з омерзінням: “Кровожадний тигр, без совісті, без серця!.. Поїдемо в місто, панове”.
“А з тими що робити?” — спитав Мишка, показуючи на натовп на майдані.
Князь надумувався хвилину. Було їх кількасот. Деякі виглядали так нещасливо. Будили милосердя навіть у душі Меншикова, так недоступній для того благородного почуття. Меншикову хотілося помилувати хоч тих, що не мали ніякої вини за собою, крім тієї, що черкасами родилися. Все ж таки це християни, православні люди, одної віри народ. Може, вони й не брали участі в бою... Помилувати?! Так, але на це треба багато часу, щоб розслідити діло й перевести суд. Меншиков має на нині суду досить. Напсував собі крові досить чимало. Тут треба поступати скоро, нагло, рішуче. Ті люди не пускали його в місто. Насміхалися над ним з мурів. Зневажали його. Меншиков зневаги нікому не простить, хіба — сильнішим від себе.
“Половину з них,— вирішив,— повісити, інших скоротити о голову! О голову, бо вони зависоке її держать”.
“Рубати?” — спитав кат.
“Рубати!” — відповів князь.
Мишка почухав потилицю: “Багато діла буде”.
“Старайся, Мишка,— заохочував його князь.— Тільки, чуєш, не сідай нині до обіду. Підожди — повечеряєш”.
Меншиков знав, що спрацьований Мишка був спосібний з'їсти й цілого барана. А потім клався спати і спав два-три дні. І не було тоді такої сили, щоб рушила його. Можна було гарматами котити — не чув. Лежав надутий, як гора. Постогнував крізь сон. Кидав собою, як зловлений сом. Годі було перейти попри його; не затуливши носа.
 
* * *
Коли Світлійший переїздив попри палі, на котрих сиділи “бунтівники”, його гарний кінь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав.
Услужливий офіцер відступив світлійшому свого коня. Цей ішов спокійно.
“Чому це так? — питався світлійший офіцера.— Мій не хоче йти, а твій іде спокійно”.
“Бо мій кінь, ваша світлосте, вже мало що видить. Сліпне зі старості”,— відповів той.
Світлійший оком знавця дивився на палі: “Нічого,— казав. А все-таки краще застромлювати на залізні шпилі”.
“Хохлам і дерев'яних досить”,— зауважив офіцер.
“Правда”.
Світлійшому пригадалася Красная площадь у Лобного мєста в Москві. Там від року 1698 стирчали на залізних шпилях голови збунтованих стрільців. Сам цар їх повідрубував і позашпилював “собственною рукою” при звуках сурм і при грюкоті бубнів.
Чи не зробити б у Києві такого параду? Не зашкодило б. Навіть найстрашніші кари забуваються згодом.-Стають казкою давно минулих днів. Людям треба “argumentum ad oculos”. А тим паче хохлам. Це вельми свавільний народ. Нікого не боятися. Треба їм раз нагнати страху. Всіх їх не виріжеш. Особливо тепер, коли цареві треба багато війська на війну зі шведом. Хохли — воїнственний народ.
І світлійший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що він вигубив так багато людей, та ще таких спосібних до бою козаків..? Світлійший скаже, що згинули з оружжям у руці,— і цар заспокоїться. Скаже, що не хотіли здаватися. А безборонних він винищив розмірно мало. Кількасот людей покарав примірно для постраху. Цар губив куди більше...
Переїжджаючи вільною ходою попри палі, роздумував над тим, які б то нові придумати кари, щоб слава про них розійшлася широко й далеко по збунтованім краю, бо сам Батурин на завтра стане городом мерців. Пишуться тут тільки згарища і трупи. Інакше бути не може...
За проїжджаючим князем поверталися посаджені на своїх сідалах жахливих сідельники страшні й водили за ним кривавими очима. Годі було зрозуміти, чи благали пощади, чи посилали свій останній проклін...
Все одно!
І світлійший стиснув острогами сліпуватого коня. Минаючи останню палю, запитав: “Добре сидіти?.. Що?”
 
ГЕТЬМАНОВІ СКАРБИ
Офіцери їхали за князем на пристойному, воєнним уставом приписаному, віддаленні.
Деякі здригалися, але не показували того по собі. То поправляли плащі, то погукували на коней, що нерадо проходили крізь страхітну алею.
На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цікавість, яка буває звичайно в малорозвинених людей, коли їм доводиться бачити людські муки. Ні жаху, ні співчуття.
Тільки ті, що їм недобре робилося в маштарці, понурили голови й поплескували коней по шиях, нібито коні бояться, а не вони.
Проїхали.
Довго ще бігли за ними стогони й важкі зітхання. Чіплялися кінські

читати