Завантажити

з ним у бокову алею!” — наказував солдатові.
“В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут, не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?”
Солдат узяв коня за поводи й повернув ним у сад.
“Не шарпай трензлею, уважно провадь, скотина!”
За світлійшим півколесом стояли офіцери.
“Підемо, панове, до Мишки”,— сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти.
Мишка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім митцем. “Молодець Мишка!” — гукав на нього світлійший.
“Рад послужити вашому величеству”,— відповів катюга.
“Дурний ти, Мишка, я не величество, я тільки світлійший”,— поправив його князь.
“Як звав, так звав, коби що дав”,— не засміявся, а ніби заіржав Мишка.
Меншиков добув з кармана таляр й кинув йому.
“Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Підемо”.
Увійшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а ті, що залишилися, відставлено до московського обозу. В куті дрімали ще якісь дві старосвітські брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'яні солдати.
Загалом тверезих тут не було. Мученики — п'яні від болю, мучителі — від горілки. Миша не жалів її — ради “усерднійшого дійствія”.
Вже само повітря п'янило. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре. “Нагидив скотина!” — сердився на них світлійший.
“Пошол вон! Ще чого доброго облюєш мені кафтан”.
Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов'язку бути свідками “таїнства”, вибігали на двір.
“Бачить скотина, що віддасть учорашний обід, і чекає. Офіцери! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хохлам добираються до шкіри”.
Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м'якосердність. Він привик до страшного “Преображенського уставу”, куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані концепції в вигадуванні щораз нових способів мучення людей.
Меншиков завидував цареві не тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили, того “твердого характеру”, котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя, щоб стати гідним його співробітником.
На кару батуринців дивився, як на завдання великої ваги.
Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині прикріпленого до лавки старця, приговорюючи: “Отак його, сукина сина, полегеньку та помаленьку, щоб руку нашу почув. Тверда московська рука, що, хохли питльовані, га?”
Тіло шипіло, надувалося, шкварилося, як на сковороді м'ясо, і по маштарці розходився противний м'ясний сморід.
“Чого ревеш? — гукав світлійший,— ну чого ревеш? Не хотів роззявити рота на суді, так і тепер мовчи”.
Жертва не видержувала муки. Благала милосердя і пощади, обіцяла сказати все, що знає. її відчіпали від лави, обливали водою і заставляли зізнавати. Та з зізнань нічого не виходило. Одні якісь нерозгадані фантасмагорії.
Виносили труп з маштарки, щоб не заважав.
“Духом вони кріпкі, черкаси-то, але тілом наш чоловік сильніший”,— говорив князь.
“У наших більше вправи”,— зауважував сонний майор. Він щолиш тут продрухався, мабуть, тому, що бачив діло, а не слова.
“Так,— притакнув світлійший,— наших б'ють, а козаки, ніби шляхтичі польські, походжають собі безпечно, мов які графи. Але заждіть! Провчимо ми і вас. Буде одна держава, один цар і один кнут — незалежники!”
Меншиков сердився на привілеї хохлів. Що ж то, вони з іншої глини, як москалі?
“Натягай кріпко!” — кричав на тих, що поміж двома лавами розтягали якогось здорового й кріпкого сердюка.
“Це не баба на постелі лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Та-ак!”
Кості хрустіли й вихоплювалися зі вставів. Сердюк, зціпивши зуби, глухо стогнав.
Світлійший допитував його, де гетьманські клейноди.
Мученик, замість відповіді, тільки страшно глянув на своїх катів.
“О, того лиш пусти,— шипів князь,— так він скочить тобі до очей, як тигр. Уговкаємо ми вас, бунтівники, заговірники, ізмєнніки!”
Меншиков підступив туди, де батогами били. Він любив пописуватися своєю силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивіться. Вихопив батіг з рук солдата, плюнув у жмені й замахнувся. Удар був настільки сильний, що кров приснула з тіла просто світлійшому в очі. “От так його!” — похвалив сам себе і наказав подати води, промити лице. Наставив долоні, один з офіцерів лив воду з гарно поливаного полтавського збанка, а світлійший долоні підносив до лиця, розмазуючи кров по цілій голові. Довго не міг її обмити, нарікаючи на тонку козацьку шкіру. “В нашого чоловіка вона, як підошва, груба. Взагалі ми грубошкурий народ, а в них шкіра тонка, жіноча. Лиш доторкнися — і сикне, як фонтан”.
“Погодіте, задам я вам пам'ятку, до нових вєніков не забудете! — повторив улюблену

читати