Завантажити

жінка, котру важко досвідчила судьба, втратила батька, перебула чимало всілякого горя, з рідною матір'ю не змогла дійти до ладу,— гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна.Ц Але ж все-таки відчиніть свої уста, покажіть, що ви не легковажите царським судом й не помітаєте мною. Скажіть хоч дещо!”
Мотря глянула на Меншикова: “Чого хочеш, князю?”.
“Чого я хочу? Ось, приміром, мені цікаво знати, хто з гетьманом відійшов з Батурина, бо, хто остався знаю, і знаю, що вони тут творили, між ними й ви, Мотре Василівно”.
“З гетьманом відійшов мій муж, Іван Чуйкевич. Я їх випроводжала на поріг отсеї хати”.
“А другі?”
“Других не бачила й бачити не хотіла”.
“Не хотіла. В тім-то і річ. Не хотіла... А знали ви, куди вони йдуть?”
“Як знала, то про себе”.
“Про себе. Гарно. Це все одно, що нічого не знали б. Ще гірше. Так тоді полишім це діло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку не мудро. Бо ми вже й без вас знаємо”.
“Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що мені балакати важко. Я недужа”.
“Чого питаю? Бо це мій обов'язок, пані. Важкий обов'язок. Але, якщо ви не хочете балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажіть, чого це ви, женщина така делікатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Мені це інтересно знати, навіть дуже, хоч би для зрозуміння отсього сфінкса, що зветься жіночою душею”.
(Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловіком, котрому не тайні чужі слова, котрий пройшов курс історії, не минаючи й міфології.)
“Але,— додав нараз, зриваючися з фотеля,— вам, мабуть, важко лежачи говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. От-так”.
“Спасибі, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо він ворог, ворог, світлійший князю”.
Офіцери, почувши новий зворот у допиті, зацікавилися. Дехто встав і підійшов ближче. Світлійший дав рукою знак, щоб повернулися на місця.
“Ворог,— повторив, киваючи головою.— А я гадав, що ми союзники у війні проти шведів. Значиться, не знали ми, в якому характері приходимо до вас”.
“Союзник не вдирається насильно в місто і не здобуває його, знаючи, що місто дістало наказ від свого зверхника не впускати нікого в свої мури”.
“Але ж цей зверхник зрадив царя, і ваш город не обов'язаний був його слухати”.
“На це питання Батурин відповів вам тричі. Я інакше відповісти не можу”.
“Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибі. Знаємо, хто ми такі та як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої держави, а тут — ми вороги! От тобі що! А чому ж бо то ми, москвичі, значиться, вороги вашої України?”
“Тому, що не приятелі, а чому не приятелі — це вже ваша річ. Видно, не хочете ними бути”.
Офіцери штовхали себе ліктями. Розмова робилася цікавою. По рухах князя і по його голосі крізь зуби знали, що в нім накипає нова злість і що він її довго не вдержить. Вибухне і тоді буде цікаво.
“Які ж то ворожі дійстві я супроти вашої України помітили ви за москалями?”
“Ще питаєш, князю? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький за Божою помочею визволив Україну і з доброї волі, зважаючи на спільну віру православну, піддався під протекцію московську, цар під присягою зобов'язався у всіх правах і свободах заховати й обороняти військо запорозьке і весь народ козацький-український, землі нашої ні до своїх володінь не прилучаючи, ані не дозволяючи сусідам нарушувати їх цілості”.
“Знаємо це і у великім поважанні тримаємо ім'я великого гетьмана Богдана Хмельницького”.
“Ім'я, то так. Але, що сталося з його насліддям? Хто спустошив землю від ріки Случі до Дніпра, перегнав здавна там осілий народ у слободи, а землю передав у кормигу ворожу?”
“Зробили це історичні конечності, сильніші від наших бажань. Але невже ж ті землі не заселилися наново?”
“Самусь і Палій кращу відповідь дали б від мене. А мені ви позвольте спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана Хмельницького ваше правительство виманило собі право...— Меншиков нетерпеливо порушився на кріслі; Мотря говорила далі: — ...право тримати свою залогу в Києві з тим, що її начальник не буде присвоювати собі ніяких прав до міста і до людності його. А тепер у Києві сидить воєвода, ніби другий гетьман і ніби сильніший ще від нього. В Переяславі, Ніжині, Чернігові і по інших містах теж стоять московські залоги і не перестають кривдити народ. А наше військо, наші козацькі полки, що мали обороняти рідну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекі, на бої важкі, на всіляку біду, щоб вони вигинули і щоб країна наша не мала своїх оборонців. Тоді вам легше буде прибрати її до своїх рук, вольності наші покасувати, московські порядки завести і саме ім'я України загладити навіки. І ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотів перед вами відчинити своїх брам і чому я боролася разом з батуринцями

читати