Завантажити

безгранична злоба, що в тих людях за злість!”
“Це не люди,— зауважив сонний офіцер,— а звірі”.
Князь згордливо подивився на нього: “У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі — звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а люди, і то більше розвинуті, ніж не один із вас, господа”.
Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі.
“Отсе хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. З ними я весь світ підбив би, не то, що з вами.— І в гадках князя помічалися іноді такі заячі скоки, як у царя. Він у не одному хотів наслідувати його, розуміється, як царя не було близько коло нього, бо в його присутності він складався, як ножик.— Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту”.
Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволокати будуть. “Один чорт,— вирішив і махнув рукою.— Пустяки”.
Повертаючись від вікна, говорив:
“Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити”.
Нараз зауважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів: “Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншого сорту, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор”.
“Майор!” — і Меншиков згордлизо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені, губи.
“Йому б, ваша світлосте,— озвався хтось несміливо,— горілки з перцем, це кращий лік від блюмеyтростової масті”.
Князь став і глянув на смільчака: “Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести баклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!”
Світлійший сів.
“Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є”.
“Спасибі!” — відповів Скорін.
“Овва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомственний дворянин і філософ”.
“Мене і без горілки голова болить”.
“Як хочеш, а ми таки вип'ємо за здоров'я його величества і на погибель врагам і супостатам його”.
Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.
“Дайте й мені,— попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу.— Ще!”
“Ні, Петре Павловичу,— спинив його світлійший,— боюся за твоє здоров'я”.
“Хочу впитися, князю,— відповів.— Я ще п'яний не був ніколи”.
“Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. Так. А тепер, панове, вертаємось до діла”.
Він розгорнув перед собою папери, вмочав перо в чорнило, спробував писати, відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило приставало до пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.
“Нам треба переслухати ще одну персону — почав, відсуваючи папір,— і то жіночого рода, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтієвича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і, якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємося більше, ніж від усеї тієї чорної юрби”.
І світлійший наказав покликати Мотрю Василівну.
“Якщо вона недужа, то можна її сюди принести з ліжком, двері доволі широкі”.
Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В залу внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко за казкові маєтки, за фантастичні пригоди — аж до смерті безталанного батька включно. Всі були цікаві, як вона буде поводитися перед судом і які відповіді подасть. Не менше цікаво було, як світлійший переслухуватиме тую пані, чи так, як козаків і батуринських міщан, чи політичніше. Знали, що світлійший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловіка, як звичайно дбають про неї доробкевичі.
Внесли ліжко. На нім лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очі повіками накрила. Дві хвилі темного волосся спливали по подушках.
Дивно вражала та жінка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навіть світлійший, бачилося, забув язика в роті. Дивився і не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотів, але й надто уважливо поводитися — теж ні. Він же тут пан життя і смерті усіх, отже, і її. Як велить, так і буде.
“Ви, Мотря Василівна, Василя Леонтієвича Кочубея донька, а дружина Івана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?” — спитав голосом різким, але спокійним, без тону зневажливого і злобного.
“Я Мотря Василівна

читати