Завантажити

Ніколи не збагнеш, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває.
“Панів офіцерів,— почав князь Меншиков,— беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його”.
Офіцери піднялись зі своїх місць.
“Я з ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять”.
Всі притакнули, а сонний майор додав: “Покійний Петро Павлович не від нині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда”.
“За це ми й пошануємо його, як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя,— заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що може Скорін ще й не вмре, бо не від кожної кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.— Принести Петра Павловича сюди!”
Принесли труп й поклали посеред покою.
Обступили його кругом і дивилися без співчуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.
“Врятувати не міг?” — спитався його князь.
“Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском”.
Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть.
Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська.
Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.
“Такий красунь і так опоганив себе,— сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін.— Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лише живи, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон. Накрить його!”
Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього... Шкода таких очей. Другого такого офіцера в цілій армії нема. Щоб цар не затужив за ним. Може, ще раз схоче глянути на нього.
“Залишити його до завтрашньої днини тут. А завтра вранці поховати з почестями серед саду!”
Світлійший надумувався хвилину. Потім кивнув на лікаря. Відійшли набік і балакали пошепки.
“Як гадаєш, не можна б забальзамувати те тіло?”
“Важко, ваша світлосте, не берусь. Матеріалів нема і діла того ніколи я не робив, не вмію”.
“А що ж ти вмієш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять”.
Фізікус здвигнув раменами: “Багато ми маємо ворогів на цім світі”.
“А на другім ще більше,— додав світлійший. А по хвилині: — Але голову Петра Павловича можеш вложити в спірітус?”
“Це я можу зробити”.
“Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примістить у своїй кунсткамері — отже! Лиш відтинай так, щоб ніхто не бачив. Люди суєвірні, дурні — розумієш?”
Лікар притакнув, поклонився і подався назад.
“Господа!” — звернувся світлійший до своїх офіцерів. Нам тут більше нічого робить. Поїдемо в город!”
Поправив шаблю і ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями підбитий плащ і відчинили двері.
“ТАЇНСТВО”
Під окопом гурток ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання.
Солдати водили старшинських коней по боковій алеї. Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар.
Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали: “Здоров!”
Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь чи зима, ява чи томлячий сон.
Брудно, гнітючо, тьмаво.
“Фу, чорт! Який поганий день!” — сказав світлійший, ступаючи по сходах.
Гадав, що дихне свіжим повітрям, а тут дими. “Ще не згасили? Доволі того фейєрверку!”
Послав у місто ордонансів і наказав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди обминали її.) Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого... Кров Петра Павловича. “Свиня!.. Чом не запрятали?”
Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її.
Пригадав собі народне повір'я. Крові, котра про вбійника свідчить, не змиєш...
Дурне! Як би це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар...
Світлійшому підвели коня.
Вичищений, білий, без червоних панчіх.
Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього. “Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню!” — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь, то дивився перед браму, де стирчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвір'ї мучили “бунтарів”. Припікали, колесували, здирали шкіру.
“Чого дрижиш, ну чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам”.— І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб.
“Іди

читати