Завантажити

під ноги, бо це не цар, а звір, “урод”, гидкіший від усіх тих “уродів”, які він стягає з цілої Росії і маринує у спирті, у своїй кунсткамері. На саму гадку про можливість такого моменту кров стинається у жилах. Бачить того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий,— не от миру сего. Все нишкне, мертвіє й маліє перед ним, він — цар!..
“Творю державний народ,— каже, мов грім гримить,— будую нову Росію. Без болю не родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!”
І офіцер кулиться в гетьманському фотелі, ноги йому ще гірше трясуться, очей підвести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус...
Чує шурхіт якийсь... Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба.
І він відносить утомлені повіки.
Перед ним не цар, лиш очі, не очі, вікна у якийсь інший світ... Чиї вони ті предивні очі? Він їх бачив колись... Коли? Де?.. Де?..
І пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні, вчорашні, чимраз далі в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть у тій самій кімнаті на балу, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лише одна людина і не лише там, але й на цілому світі,— Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе...
“Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?” — і він зірвався на рівні ноги.
Витягнув шию вперед, глянув — так, це вона! Вона підноситься і теж подається вперед, руку прикладає до чола — може, й вона його пізнала?
Господи, як же він гляне у ті великі очі, він, червоний від крові, як тигр, і брудний, як свиня, іменно — “як свиня”. Що, відповість, коли вона спитається про батуринців і про сам Батурин? Чи будуть балакати, як тоді, на балу, коли кругом була така розкіш, лише розкіш. Як пояснити їй той нелюдський рев і гул, що все ще висить над містом, як буря?
“Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василівна?”
Спускає очі, хилить голову до землі, вдаряє закаблуками, робить три кроки назадгузь і нараз, хапаючи голову в руки, ніби зі страху, щоб вона не луснула й не розлетілася на шматки, вибігає в сіни.
“Мотря! Кочубеєва Мотря!”
В сінях на фершала наткнувся, на німця. Ішов, не поспішаючи. Совісно та спокійно робив свою службу. За те й гроші брав. Дивувався тільки, чому це його до двора кличуть тоді, як на вулиці так багато діла. Але кличуть — іде.
Побачивши вищого офіцера, здоровить його.
“Фершал?”
“Так, ваше високородіє, з третього походного лазарету, Якоб Беме”.
“Спіши! У тії двері, просто до голубої зали. Вона ще живе. Може, врятуєш. Спіши!”
Побіг.
Якоб Беме озирається за ним від порога: “Здурів?”
СКОРІН
Той офіцер звався Петро Павлович Скорін. Він відзначався не тільки великою хоробрістю та божевільною, як казали, відвагою, але також незвичайною уродою.
Був це такий. красунь, що не тільки жінки ставали, мов наврочені, коли він переходив вулицею, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку.
Кращого мужчини годі собі подумати. Навіть цар любив Скоріна і не бив його в злості, як інших,— прямо не підносилася рука. Дякуючи тій вроді, Скорій чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'єра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед світом, чимсь незвичайним.
А незвичайним являвся Скорін не тільки вродою, але також дуже політичним поведенням, котрим здобував, собі загальну прихильність і доброзичливість. А все ж таки близьких друзів він не мав.
Не тому, щоб не міг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо — Скорін був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпачливо рукою і виходив. Ані в вині, ні в костях, ні в дівчатах не знаходив смаку.
Найбільше ще з усього любив коні. Бувало, як не має служби, то сяде на коня й траплялося, що й півднини гуляє Бог вість де. А по ночах книжки читав, чужомовні. Який кому хосен з такого друга?
Скорін був мовчазливий, але язик мав гострий, як бритва. Як бувало затне кого, то вже не відлижешся ніколи.
Коли б не цей язик, він нині був би вже, може, близько до самого царя, як Меншиков. Але Скорін не підлещувався до нікого, навіть до царя ні. І тому, хоч і був вищим офіцером, але до найвищих не дійшов.
Від літ трьох, з того часу, як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балу, ще більше став мовчазливим. Говорили собі, що в голові йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попід руки його водив і знайомив з найкращими і найбагатшими “черкашенками”, між іншим — з Кочубеєвою Мотрею.

читати