Завантажити

Обнялись кріпко та нічого не було чути, лише: "Брате мій, побратиме, любий, єдиний".
Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацікавилась, з ким Петро так сердечно вітається.
- Дивись, Марку, це моя люба дівчина, моя Маруся єдина.
Марко зняв шапку і став вітатись. Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати.
- Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вітай у нас, та будь милим гостем.
- Здорова будь, панночко, та спасибі за щирий привіт.
За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудоніла. Сотник вийшов на поріг і вітав гостей, просячи в хату. Сотникові козаки забрали від гостей коні і повели в стайню. Гості пішли гуртом у хату. Тут привітала їх сотничиха і зараз поставила на столі пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усіма, а особливо з старим Жмайлом. Гості позасідали в світлиці, а Чепіль ходив поміж них з пляшкою і чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутірка. Запорожці були голодні і змітали все, що сотничиха з дівчатами на стіл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло і за їжу забув, так дуже Петром утішився. А від Марусі то й очей не зводив.
- Чи ти, Петре, може, вже і одружився?
- Куди пак? Ще ні сватання, ні заручин не було. Ми лише так між собою вмовились, а батьки про те добре знають і з тим согласні.
- Гм. а ми тобі це трохи припинимо.
- А це як?
- Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне діло. Треба тобі не гаючись на Січ вертатися. Я й не догадувався, що таким ділом тобі півперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, і треба слухатися. Впрочім, не був би я приїхав по тебе, то другі без мене були б те саме зробили. Петрові було невлад. Але не сказав нічого. Може, сотник зі старим Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бік і розповів йому свою турботу.
- Ну що ж? Чого тут журитися? На весілля, певно, часу вже не буде. Але сватання та заручини можна відбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Віку там вікувати не будеш, а все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого. Це ж не в Крим, а ні в Польщу. Заручена дівчина підожде, а тоді і весілля відгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обміркуємо.
- А чи мені так непремінно треба їхати? А коли б я ще нездужав.
- Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.
Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблідла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:
- Так ти мене покидаєш, Петре?
- Не говори так, моя ластівочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нині до тебе старостів шлю, а завтра заручимося. Позавтра мені від'їздити треба. Можна зараз і звінчатись, бо піп в селі є, та пан сотник на це не пристане, бо обіцяв собі половину січового товариства на весілля запросити. Тому-то весілля треба трохи відкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, і перечитися годі. Мене посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.
Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз відгуляти весілля, та Чепіль стояв при своїм, що весілля його одиначки буде славним, і пан кошовий, певно, на весілля приїде.
Петро попросив двох старших запорожців на сватів. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той відказався такою речею:
- А хто ж тобі за батька буде, коли б я був сватом? Я тобі найближчий.
Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.
- Здорові були, пане сотнику, ось ми, подорожні люде в хату твою прийшли та у гості просимось, а ось гостинця тобі принесли.
Один староста вийняв бохонець хліба з-під пахи, поцілував його і передав сотникові. Сотник відібрав хліб, поцілував теж і доклав на столі.
- Будьте гостями, сідати просимо, та скажіть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?
- Та то ми чули, що у вас гарна дівчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан біг допоміг їх вкупу звести.
- Е-е, люде добрі, у мене дівчина ще молода.
А на те сотничиха:
- Вона ще не нагулялася, ще й рушників не має.
- Як нема рушників, то своїх дамо, у нас цього добра доволі
Сотник каже:
- Як воно з чужими рушниками заміж виходити?
Маруся, що стояла в світлиці коло печі, вибігла прожогом до сіней, а Петро за нею.
- У нас молодець неабиякий, - говорив перший староста, - козак, лицар. У поході вславився, з лука по-мистецьки стріляє, та ворога б'є. Далеко він зайде, а то і кошовим буде. Такого молодого то й шукати.
Сотник каже.
- Не знаю, чи дівчина согласна, а коли так, то боже благослови і поможи.
Другий староста відчинив двері і прикликав Марусю. Вона прийшла і стала біля печі. Прийшов і Петро і став біля порога
- Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти заміж чи ні?
Маруся, колупаючи пічку, каже:
- Я согласна, коли б лише батько-мати віддали.
- І що ж, батьку, і ти,

читати