Завантажити

паніматко, - питає старший староста, - чи віддасте, чи нехай ще підросте?
- Благослови боже в добрий час! - заговорили обоє.
Старости повставали з лави і ладились відходити, та сотник їх задержав:
- Підождіть, я гостинця дам. - Узяв хліб зі стола, поцілував і передав старостам.
- Та коли вже хлібом обмінялись, то слід нам і випити по чарці.
Маруся була Петрові засватана.
На другий день відбулися заручини. Сотник запросив ще і знатних гостей з села. Між ними прийшов і місцевий піп, бо Петро хотів, щоб їх піп поблагословив.
Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком і з батьком, якого йому заступав старий Жмайло.
Петро, ввійшовши в хату, вклонився тричі і поцілував сотника і сотничиху в руку. Зараз посідали гості за стіл, а сотник їх угощав. Петро з Марком посідали на покуті. Тоді старий Жмайло узяв чарку і каже:
- Будьмо здорові, пошли боже молодим щастя!
Петро з Марусею поклонилися.
По чарці та по закусці устав піп, надів ризи і став голосно відмовляти молитву. Опісля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи від Петра, котрому прип'яла до боку шовкову хустку і вклонилася йому. Петро відклонився і сказав:
- Спасибі!
Маруся перев'язала потім старого Жмайла хусткою, а опісля роздавала між гостей дарунки, нікого не минаючи.
На тім заручини скінчилися. Та ось в сінях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.
Розпочались танці. У першій парі пішов Петро з Марусею. На них дивились усі. Марко пішов з Горпиною. Козаки пішли за їх приміром і гуляли так, як запорожці вміли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до білого дня. Сотничиха з дівчатами та молодицями приносили різні страви та припрошували:
- Підождіть, панове товариство, це нічого. Ви побачите, яке у мене весілля буде. Для моєї одиначки я нічого не пожалію.
Прогуляли до рана, і гості стали розходитися. Запорожці стали ладитись в дорогу.
Сотник вважав відтепер Петра своїм зятем і виправляв його на Січ, мов рідного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу - на свято і будень. Подарував багато золотом та сріблом ковану збрую і найкращого коня зі своєї стайні з цілим убором. Крім того, всунув у кишеню гаманець з червінцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ від січового товариства і повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутір, мов старця в подертій одежі. Він не мав у чім на Січі показатися, а не то у Києві.
Жіноцтво подбало про білизну, і Петро мав чим навантажити свій клунок.
За той увесь час Петро пересидів з Марусею на солодкій розмові.
Коні стояли вже осідлані. Старий Жмайло ввійшов у хату.
- Петре, нам пора їхать.
Петро вклонився батькам:
- Благословіть, ріднесенькі, в щасливу дорогу!
- Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякій пригоді.
Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла бліда, мов полотно.
- Здорова будь, моя єдина подруго, - сказав Петро, обняв її та поцілував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся і на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.
Він цілувався відтак з усіма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цілувала і хрестила.
- Здорові будьте усі та згадайте мене добрим словом.
Петро вийшов і скочив на коня.
- Щаслива дорога!
Товариство виїхало за ворота, переїхало село і подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупіт чвалуючого коня і жіночий голосок:
- Пугу! Пугу!
Всі оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову наділа козацьку шапку і подобала на молодого козака. Ніхто зразу не пізнав би, що це дівчина.
Петром перейшла люба дрож. Козаки вітали Марусю шапками:
- Ось козацька дитина, козир-дівчина.
Петро пристанув і тепер їхав побіч Марусі позаду.
- Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мій дорогий Петрусю, та не обмінятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на Січі не можна жінкам жити, я все покинула б і поїхала з тобою не тільки у Січ, але всюди: і в Київ, і на край світу.
- Годі, моя люба дівчино. Мені самому треба їхати, а тобі ніде не буде так добре і безпечно, як у рідного батька і матері. Я мушу слухати старшини, та повір мені, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це, якесь незвісне мені діло, то зараз прилечу до тебе, а тоді вже не розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я і слави відкажусь. Моїм цілим щастям ти одна. Ти для мене будеш усім на світі.
- Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрікався козацької слави. Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобі ставати на дорозі до слави. Тоді люде будуть мені завидувати і кожний скаже: дивіть, це жінка Петра Сагайдачного. Я цим ні раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки що ти в похід не йдеш, і нічого тобі не станеться, а хоч би і похід, то я випрошу собі моїми молитвами у Бога небесного, що мого любого, єдиного Петра берегтиме у всякій пригоді.
- Я дуже радію, що у моєї єдиної попри

читати