Завантажити

доброту ще й такий великий розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб ніколи ні ти, ні твій козацький рід не мав причини соромитись, щоб ніхто не міг сказати, що сотник Чепіль видав доньку за якогось пройдисвіта, ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.
- А оце прийми від мене, мій Петруню, на спогад. Оце хрестик із Києва, з Печерської лаври. Я його дістала від мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога річ, але для мого Петруся немає нічого у мене надто дорогого.
Вона розіп'яла жупан і відв'язала з шиї маленький золотий хрестик на дрібному золотому ланцюжку.
Петро поцілував його і завісив собі на шию.
- Спасибі, моя люба!
- Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою піде враз і моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене інколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрінувся.
- Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим післанцем прийшлось його переслати.
- А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матінки згоду на моє вчення. Тепер пропало.
- Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.
Маруся засміялася:
- Нащо мені тоді письма, як ми разом житимемо? Ти мені і далі розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде мені досить.
- Моя дівчино люба! Солодко мені з тобою розмовляти, та тобі вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та від хутора відстала. Дивись, мої товариші вже далеко, далі то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.
Маруся під'їхала до Петрового коня і обняла його за шию. Він обняв її, мов перце, і посадив наперед себе на сідло. Маруся забула про божий світ і випустила поводи з руки. Її коник відбіг і став по степу гуляти.
- Він втече, а ти хіба пішки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано Петро, - ще тобі яка пригода трапиться.
Маруся обняла його кріпко, поцілувала і з коня зсунулася на землю.
- Ось зараз побачиш, що не піду пішки. Вона свиснула в пальці, її буланий, що гуляв з піднесеним вгору хвостом і наїженою гривою, на той свист став, заіржав весело і прибіг до Марусі, мов пес до свого пана.
Маруся попестила його, погладила, дала кусок медівника. Відтак скочила на сідло, поправилась і каже:
- Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? - Вона витягла з кишені малий гарний пістоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свідком нашого прощання.
На цьому місці стояла самітна груша. З тим словом вона завернула коня і погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустріч над'їхав старий Онисько:
- Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади мені турботи і не заганяйся далеко у степ. Мені ніколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що він десь тут недалеко крутиться і на тебе чатує.
- А я про нього давно забула. Де ж би він посмів. Він добре знає, що у батенька жартів нема, а наші козаки, коли б його зловили, так непримінно повісили б.
- Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.
Петро дивився довго за Марусею. Він стояв все ще під старою розлогою грушею:
- Чудо-дівчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його ім'я благословенне.
Петро потиснув коня і погнав за своїми.
На нього ждав Марко:
- Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тоді Жук не пустив мене з тобою у Чепелів хутір.
- А це чому?
- Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тоді ми з побратимів стали би до себе найзавзятішими ворогами.
- І ти би таке зробив?
- Задля такої дівчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотів чимшвидше з хутора поїхати.
- Говориш як дітвак, стидайся!
- Серця не навчити.
- Та що ти - такі нісенітниці верзеш? Тобі хіба заздро, що крім тебе, мене хтось полюбив?
- Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.
- Знаєш, що я тобі пораджу? Ти пошукай собі яку гарну дівчину теж, влюбися, та й спокій буде. На нашій Україні гарних дівчат - мов макового цвіту.
- А ти хіба не знаєш тої поговірки, як батько синові радив женитися, та що син йому відповів?
- Не знаю, а може, не пам'ятаю.
- Отож слухай, як син батькові відповів: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"
- Годі, казка чи приказка гарна, та ми говорім про що друге. Чи ти справді не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?
- Ніхто, ні я, ні дядько Жмайло, ні отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобі вже все скажуть. Може, і кошовий цього не знає.
До нього під'їхав старий Жмайло:
- Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всій Україні немає. Я хоч і старий, а не можу з неї очей звести.
Обидва стали сміятися, а старий каже:
- Коли б мені так яких сорок літ з моїх плечей зняти, то далебі, я би тобі її

читати