Завантажити

спитав якогось монаха за о. архімандрита.
- А чого вам, козаки, до отця архімандрита треба? - спитав монах.
- Це я вже сам скажу їх милості. Ми привезли від пана кошового письмо.
На це слово монах дав знак Петрові, щоб йшов за ним, і повів його вузькими та крутими сіньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися перед дверима одної келії. Монах пішов всередину, а Петрові казав тут підождати. Опісля його покликав той самий монах всередину, та лише його самого, бо прочих товаришів забрав монах з собою і повів у гостинну. Петро опинився в простій невеликій убогенькій монашій келії. За столом сидів над грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях блистів золотий хрест на такому ж ланцюгу.
- Слава да будеть вічному Богу! - сказав Петро і низенько вклонився до образів, відтак монахові, і поцілував його в руку.
- Слава вовіки, а на землі мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич? - каже, беручи в руку письмо від кошового.
- Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.
- Вітай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є тут більше з наших.
- Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Україні такими славними людьми пособляє.
- У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.
Це був о. Єлисей Плетенецький, архімандрит Києво-Печерської лаври.
Він довго читав листа від кошового.
- Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозі?
- Більш як чотири роки.
- Я знаю, через що ти з Острога мусив утікати. Отець Дем'ян Наливайко багато мені про тебе писав і розказував, як тут у мене пробував.
- Отець Дем'ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому Боже здоров'я, многих літ дожити.
- Чому ти раніше не приїхав? Мені тебе дуже треба було. Ледве я припинив, що мій план не попсувався.
- Я довго нездужав, преосвященний отче. У поході проти татар над Інгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрі люде не дали загинути.
- Правда, що того року запорожці справились з ордою. Тут про те знають. - А по хвилі каже: - Знаєш, Петре, на що мені тебе треба?
- Приказуйте, ваша милість, я на ваші услуги. Пан кошовий казав мені, щоб у всьому вас слухати.
- Я не хочу від тебе силуваної слухняності, а таки добровільної. Таке діло: тут є один український православний вельможа Аксак, гербу Акшак. У нього є два хлопці, їм треба якраз вчителя, і я за порадою отця Дем'яна призначив тебе за вчителя.
Петро узявся за голову:
- Боже мій! Та де ж я дам цьому раду? Я ніколи вчителем не був, а до того я все позабував, що знав.
- Що забув, то собі пригадаєш. Це мусить бути, і я інакше зробити не міг. Ти, либонь, знаєш, що тепер таке зайшло, що наші православні вельможі чужими людьми, ворожими нашій вірі, церкві і народові послугуються. І то виручаються в таких справах, як виховання православної молоді, з чого виходить для нас велика шкода, бо роблять з неї перевертнів та яничарів. Ти бачиш, а може, на Січі і не знають цього добре, що у нас всюди на Русі заводиться унія і наші вельможі один по однім відпадають від батьківської православної віри, а хто відпаде від батьків, той і для народу пропав навіки. Патри єзуїти всюди швендяють і на вчителів пхаються по великопанських православних домах. Так само хотів зробити й Аксак. Як його хлопці вийшли поза азбуку, хотів узяти до свого дому патра єзуїта, якого йому поляшені вельможі порадили. Щастя, що його жінка не хоче з хлопцями розстатися, а то були б хлопці помандрували до якого єзуїтського ліцею. З тяжкою бідою я його від цієї думки відвів і переконав, що наша Острозька школа вивела вже чимало вчених людей. І мені поталанило цього доконати. А Господь так покермував, що ти впору приїхав. Аксак дуже нетерпеливиться. Знай же, Петре, щоб Острозької школи і мене ураз не засоромити.
- Я справді боюся, чи цьому дам раду.
- Петре! Щоб учень Острозької школи не вмів учити двох панських жовтодзьобів, то не можу повірити. Та ти, крім наук книжних, вчи їх ще дещо такого, чого в книжках нема. Вчи їх любити свою церкву, свій народ. Нам унія і латинство грозять, розумієш?
- Чи унія уже заведена? Я той увесь час жив далеко від світу серед козаків і дуже відстав від цього, що у світі робиться. Серед воєнної метушні мене мало це захоплювало.
- То зле. Ми всі повинні тим інтересуватися, ми всі повинні подати собі руки, всі від малого до великого, до завзятої боротьби в обороні батьківської церкви і народу. Ти, може, і не знаєш добре, що це унія і до чого вона нас веде? В книжці воно називається з'єднання православної церкви з римською і підчинення обох церков римському папі. Наші деякі владики дались вже до унії заманити і зрадили свою церкву, гадаючи, що її таким побитом врятують від пониження і занепаду. Вони зробили це, не питаючи вірних. Гадали, що всі підуть за ними, мов телята за коровою. Та не туди дорога до врятування нашої церкви від занепаду. Треба над цим працювати у її середині. Польща, опанована єзуїтами, веде завзяту боротьбу з благочестям на життя і смерть.

читати