Завантажити

козацька дитина. Моє діло в хазяйстві.
- Попри хазяйство добре і грамоту знати.
- Ти, Петре, краще мені скажи, що у цих книжках написано?
- Усяке написано, і те, що було і те, що тепер є. Писано там науки божі, про зорі і такого багато дечого.
- Я усього того не можу зрозуміти.
- Зрозумієш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти мені лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нічого не вдію.
Маруся лише поглянула на Петра. Самі її очі говорили: "Хіба ж ти думаєш, що я можу не хотіти того, чого ти бажаєш? Хіба ж я можу твоїй волі спротивлятись?" І сотник на те згодився.
- Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобі хліба жалію. Та вся наука, то, либонь, буде хіба забавка, її не можна буде покінчити, бо як йно подужаєш, тобі на Січ пора.
- На Січ мені пора буде, коли зможу на коні сидіти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немічний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голівка.
Знову ж сотничиха про науку говорити собі не давала:
- Її діло жіноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє діло, мій обов'язок навчити її, бо я її мати. А що там якісь панянки та городянки з книжок читати вміють, то це для нас, селян, в примір йти не може.
Петро не хотів проти води плисти і що-небудь проти волі матері робити. Він махнув рукою на книжну науку. За те вчив він Марусю іншим способом, без книжки, й оповідав їй багато про те, що у світі робиться, як люде живуть по городах. Маруся пильно його слухала і все запам'ятовувала. Як йно Петро почув себе в силі, узявся до господарства. Якраз йшло тепер літо, і робота коло сіна на левадах та у полі коло хліба аж горіла. Петро був усюди і виручав сотника. Сотник не міг начудуватись, що Петро, хоч вчений чоловік, так добре на хазяйстві розуміється.
Зате вечорами був у Петра рай. На небі світить білолиций, мерехтять зірки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.
Хоч собі цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов'ю, що вони для себе призначені.
Раз Петро каже:
- Що буде, Марусю, коли я до тебе сватів пришлю?
- А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готові.
- Моя ясочко, моя зіронько, так ти мене любиш?
- Гріх тобі таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мій соколе сизий, усе село про це знає, що ти мені небайдуже. Від першої хвилі, коли тебе, немічного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мій Петрусю, і ніколи тебе не перестану любити.
- От дівчина, козацька дитина! - говорив Петро, обнімаючи її за стан; без великих слів так і змовились до ладу. Вони обнялись і поцілувались перший раз.
- А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш ні мого роду, ні села, з котрого я прийшов, та й так мені повірила? Тобі треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батьківщину давно поросли травою та терням. Я - круглий сирота без роду.
- Твоя батьківщина - уся Україна-мати. Ти мені про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, і вже тепер пригорнули тебе, мов рідного сина. Люблю тебе, Петрусю, і хай тобі це вистане за довгу розмову. Ти мій, козаче, мій, соколе єдиний.
- Не знаю, чим тобі за твою любов віддячитись.
- А вже ж, що любов'ю, бо серця за гроші не купиш.
Петро в цій хвилі завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло і зашелестіло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди і піймав когось за чуприну.
- Ти хто?
Пійманий став пручатися, силуючи відірвати Петрову руку від волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов кліщами, і витягнув з малинника на світло місяця.
Маруся його зараз пізнала.
- Чого ти, жиде, шляєшся та підслухуєш?
Петро спересердя вдарив його кілька разів кулаком в потилицю та так відтрутив, що він аж впав на землю.
- Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.
- Я все пану сотникові скажу, - каже, втікаючи щосили.
- Хто це такий? - питає Петро Марусі.
- Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привіз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усі його Срульком дражнять. От так він до цього часу у хуторі валяється та вівці помагає пасти. Усі в хуторі його не люблять і давно хотіли прогнати, лише мені жаль було сироти, і я впросила батенька, що його держать.
Тої людини Петро дотепер на хуторі не помітив. Його все держали здалека через його нехарність і навіть до одного стола їсти не пускали, відганяли, мов собаку.
Срулько справді другої днини, стрінувши сотника, сказав:
- Пане сотнику, я вчора підглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.
Сотник замість відповіді піймав його за вухо:
2. А тобі, ледаре, яке діло до моєї доньки? Хто тобі казав підглядати? Коли
ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.
І

читати