Завантажити

Бачила, як він впав з конем і попав під кінські копита. Маруся стала крізь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в світлицю.
- Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.
- Поганий сон мені, мамо, приснився. Таке страхіття, що господи!
- А розкажи мені!.
- Не можу тепер, хіба вранці, коли не забуду. Тепер спати хочеться.
І вона буцімто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по імені, не сходив їй з думки, і так мучилася до рана. Уставши, вона поміркувала, як дуже вона змінилася. Де поділась її веселість, щебетливість? Вона посумніла і стала мовчазливою. Стільки в неї тепер роботи, що біля недужого сидіти та за Ониськом у пасіку бігати. Завважали цю переміну в цілому хуторі. Тим часом Петро із кожною дниною очевидячки приходив до себе.
Третього дня, як його привезли сюди, він відкрив очі і став розглядатися довкруги. Біля нього сиділа Маруся сама.
Петро довго дивився на неї своїми синіми очима. Йому здавалося, що він вже не на цьому світі, а біля нього сидить якесь надземське явище.
Маруся усміхнулася до нього і заговорила:
- Здоров будь, козаче, як тобі тепер, полегшало?
- Я не відаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.
- Ти у добрих людей в гостях.
Петро задумався, щось собі нагадував, і каже:
- Чи ти дівчина, чи ти, може, янгол з неба?
Маруся запаленіла вся, понизила очі та закрила їх своїми довгими гарними віями.
- Я донька сотника Івана Чепеля, а ти у його хуторі спочиваєш.
- Сотника Чепеля? Підожди. Не тямлю.
- Ти був у поході з моїм батеньком, тебе ранили і батенько забрав тебе сюди лікувати. Ти довго лежав без пам'яті.
- Так, так, вже нагадую. мені коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мій побратим Марко Жмайло дівається? Ох, як мені голова болить!
- Підожди, я батенька спитаю. Я зараз.
Маруся вибігла з кімнати, їй спішно було поділитись зі всіма вісткою, що недужий ожив.
- Батеньку! Та він вже говорив до мене.
Сотник з жінкою пішли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очі і спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли він знову отямиться і заговорить?
Дівчина не могла зрозуміти, що з нею сталося. Не могла собі цього пояснити. Не мала відваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нічого скритого. Маруся стрінула її і виговорила в кутку цю свою турботу так, як дівчина перед вірною подругою виговоритися вміє.
- Так мене все до нього тягне. Не можу очей від його лиця відвести, а коли на нього не дивлюся, то мені все перед очима стає.
- Батеньки! Я вже знаю, що це є. - Горпина нахилилась до вуха Марусі і прошептала: - Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.
- Не говори так, Горпино, бо мені аж соромно. Коли б так хто підслухав, пішла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздів. Як можна влюбитися, коли не знається, чи він мене любить? Я навіть не знаю, як він називається.
- А я знаю, як він називається, - каже Горпина, посміхаючись, - але я не скажу.
- Скажи, голубко, скажи, - просила Маруся, обіймаючи її за шию, - я тобі щось гарного подарую за це.
- Ха-ха-ха! - сміялася Горпина, плещучи в долоні. - А що? Не казала я, що ти влюбилася? Я зараз пізнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько, за той час перемінилася! Де поділась твоя веселість, шебетливість? Відколи тут Петро лежить, ніхто від тебе пісеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.
- Так він Петро називається. Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годі мені співати та вигойкувати, як в хаті недужий чоловік лежить. Дід Онисько казав, що йому супокою треба, а годі мені веселитися, коли він зі смертю бореться.
- Те-те-те. Чимало було у вашій хаті недужих, а ти була весела? От, не випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. - Горпина обняла Марусю, і поцілувала, та каже: - Воно й не жаль такого козака полюбити.
- А може, й ти його любиш, Горпино?
- Я? Ні. А втім, я не можу.
- Хіба ти вже кого любиш? А бачиш, ти переді мною затаїла.
Горпина зітхнула важко:
- Я тобі нерівня, моя ясочко. Ти сотниківна. У тебе батько - дука, а я - бідна сирота. Мені хіба такого круглого сироту полюбити, як я сама.
- Гріх тобі таке говорити, моя люба подруго. Мої батьки люблять тебе, мов рідну дитину, і нічого тобі не жаліють. І віно для тебе буде. Та ж твій покійний батько з моїм приятелювали. А тепер ти мені скажи, кого ти любиш? Я дуже цікава знати. Ну, скажи.
Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи ні?
- Тобі, Марусю, я скажу, а більше нікому, а ти теж нікому не кажи. Мій любий - то Остап Бондаренко.
Маруся сплеснула руками і обняла Горпину:
- Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весілля, то тільки мені скажи, а я зараз батенька попрошу, а він поблагословить. Твій Остап гарний козак на усе село, і ніхто про нього лихого слова не скаже.
- Чого ви, дівчата, такі раді, що безупинно цілуєтесь? - спитала сотничиха, що вийшла у садок, де їх і стрінула. Дівчата, мовби їх хто піймав на якім злочинстві,

читати