Завантажити

Так воно і сталося. Сторожі падали на землю один за одним.
Тепер розбіглися козаки між коней. Кожний відв'язував коня, сідав на хребет без сідла, без уздениці. Ахмет держався Петра. Ціла валка козаків виїхала непомітно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бік, ніхто не знав. Ніч була темна, ні одної зорі. Петро питає Ахмета:
- З котрого боку Дніпро?
- Ось з цього.
- Добре, так нам на Інгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи руками коней за гриву і підганяючи ногами, вони рушили скоком на Інгул. - Товариші, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б між нами був хто з чубівських козаків, то, певно, нагадав би собі його. Це той самий, якого я не дав убити і коня подарував. Бачите, що і бусурмен вміє віддячитись.
Тепер почули козаки за собою в татарськім обозі галас. Татари прокинулись зі сну від тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набіг. Про те, щоб бранці повтікали, вони й не думали. Аж згодом, як надворі стало світати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було і бранців. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втікали щосили. До того ще їх мучив голод і спрага, бо вже стільки часу не подав їм ніхто куска хліба, ні каплі води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тільки швидка втеча.
- Хлопці! Ось Інгулець! - гукали ті, що були напереді.
Козаки кинулись прожогом у воду і перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кінських трупів враз із сідлами.
- Хлопці, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сідла та уздениці, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втікати далі.
- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, - говорили другі, - бо голодом заморимось.
Ціла сотня, мов тічня голодних вовків, кинулася на побоєвищі шукати за тою марною поживою. Видирали собі з рук погану вонючу конятину або кусок паляниці чи сухаря. Петро надів на голову татарську кінчасту шапку, добув собі шаблю і кинджал. Він побачив, що голодні козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарів та пряженою під сідлом кобилятиною, забули про божий світ, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усіх, мов зимою куропатви з-під копиці. Він став гукати:
- Досить того! Сідлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.
Деякі послухали, а іншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищі, перешукуючи трупів за їжею і добичею.
- А ви, диявольські сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? - Петро ганявся по побоєвищі і не жалів руки. Деякі озвірились і кинулись на Петра.
- А ти звідкіля приходиш нам приказувати?
Та Петро не був страшків син. Першого скраю так почастував києм по руці, що аж шабля йому з руки випала.
- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путів освободив, ти шаблю підносиш?
Другі схаменулися і пішли врозтіч, бо таки кілька до нього з шаблями присікалося, а Петро гнав за ними та періщив по спині:
- Ось тобі бунт, гільтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловік з ломакою в руці гонив перед себе гурток як так узброєних козаків, мов череду баранів.
- На коні!
Всі мовчки повсідались.
- Ставай чвірками! Перша чвірка, як передня сторожа, руш!
Приказ був як слід виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.
- В тім Сагайдачнім хіба нечистий сидить, - говорили між собою старші козаки, - ти бачив, як його всі слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.
- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили поміж собою, поспішаючи. Аж надбіг козак з передньої чети і до Петра:
- Проти нас йде якась чета.
Тоді Петро виїхав перед сотню і скомандував:
- В лаву! Ти вертай до своїх. Дати мені зараз знати, хто йде проти нас.
Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки підкидали шапки вгору і вигукували:
- То наші, нуте тепер скоком!
То справді була одна з тих чет, котрі отаман послав на роз'їзди. Коли зійшлися разом, повітанню кінця не було. На Ахмета дивилися бісом, поки Сагайдачний не пояснив усім, яка дяка тому татаринові належиться. Він перший остеріг козаків, ще минулого року, що орда збирається на Україну.
Усі разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз'їздів. Він дуже втішався, що Петрові повелося освободитись.
Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся і Жмайло. Козаки зараз на першім слові сказали йому, що Петро вернувся цілий і здоровий. Радості не було кінця. Марко трохи не задушив Петра, обіймаючи. З тих роз'їздів була така користь, що можна було відгадати, куди пішла головна татарська сила.
Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пішла орда, то її не спинить піти на Україну, а Чепіль не буде мати спроможності з нею стрінутися.
Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собі голову отаман.
Не могло бути про це мови, щоби

читати