Завантажити

табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надіялися, що Жук пошле їм підмогу.
- До купи, товариші, не розбігатися!
Так відбиваючись, стали козаки відступати. Петро боровся у послідній лаві. Він не тратив надії, що переб'ється. Аж ось задуркотів у повітрі аркан, і Петро почув, як в тій хвилі затягнула його петля за шию. Він впав з коня. Опісля його так здавило, що втратив пам'ять і не знав, що далі робиться.
Коли прийшов до пам'яті, побачив, що йому і другим товаришам пов'язали сирівцями руки. їх посадили на коні, пов'язали ноги попід животами і помчали далі. Очевидно, що прямували до Дніпра. Як перебрались через Інгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нічліг. Козаків познімали з коней і, пов'язавши їм ноги, поклали рядком на землі. Порозпалювали огні і пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.
- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, -далебі, що краще б нам була смерть, ніж неволя.
Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука і розповіли, що сталося.
- То все так буває, коли пішлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. - Шкода мені тільки людей і цього Петра мені жаль, бо з нього могло щось бути. Післати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Мені ніколи тут довше гаятися. Пропало.
Стало заноситися на дощ. На небі не було ні одної зірки. Петро лежав горілиць і думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товариші перешіптувалися між собою. Їм всім задеревіли пов'язані сирівцями руки.
Марко, коли довідався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Він ломив руки і голосно плакав, мов мала дитина.
- Боже мій, чого я пустив його самого, чому не пішов з ним ураз?
- Говори, Климе, хай твоє не гине, - говорив йому старий козак. - Те саме було б сталося з тобою, що і без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долі було написано, а долі конем не об'їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нині, а тобі завтра. Така наша козацька доля. А вже то козакові не слід плакати, мов дитині, - тебе козацтво на сміх підніме.
Так уговорювали його козаки, та від цього йому ні раз не полегшало. Йому розривало душу. А далі побіг до Жука.
- Батьку ріднесенький, позволь мені зібрати охочих товаришів та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з біди.
- Я роз'їзд мушу післати, і то не один, але тобі, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай і загирив би і себе, і других. Вже й так не можу віджалувати, що одного жовтодзьоба необачно післав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але під рукою досвідного ватажка.
На те обізвався козак, що з Петром ходив:
- Ні, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Він вів свою ватагу уміло, по-козацьки, та цього, що сталося, він не завинив.
- Може, й так, але пропав сам, та й годі.
Маркові і того було досить, чого добився. Він побіг між козаків і став їх підмовляти до поспіху.
- Братики мої, поспішайте, рятуйте, повік вам цього не забуду, може, ще виручимо.
- Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспіху користі не буде.
Вкінці Марко діждався того, що роз'їзди згуртувались і поїхали. З одним поїхав і Марко.
Вже було по півночі. Став покрапати теплий дощ. Пов'язані бранці лежали на мокрій землі і самі промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.
Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув біля себе якийсь шелест, - хтось до нього підсовувався. Над ним замріяла чоловіча
постать у татарській кінчастій шапці. Вона приблизилась до його вуха:
- Слухай, осавула, ти мене не пізнала, а я тебе пізнала зараз. Я Ахмет, твій вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожі при вас.
Він став обмацувати рукою, потім перерізав сирівець ножем на руках і ногах. Петрові задибеніли руки і ноги так, що не міг ними ворухнути. Ахмет шептав далі:
- Зараз втікай! Там пасуться наші коні, бери одного і втікай, хай тебе аллах береже!
- Спасибі тобі, добрий Ахмете. Дай мені ножа, хай і товаришів визволю, я сам без них не рушуся.
Ахмет надумався, що йому робити, а потім віддав Петрові ножа:
- Хай буде благословенне ім'я аллаха! Коли хочете втікати усі, то візьміть і мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би мені більше додому і не побачити мого улуса і моїх діток.
Петро повзав від одного козака до другого і розтинав сирівці. У декого був свій ніж, і робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета і шепнув:
- Веди нас до коней.
Пішли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вів за руку Ахмет.
Татарські коні паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартові татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землі.
Петро каже до товаришів:
- Поперед усього з вартовими справитись. Підповзти і задушити руками, щоб жоден не крикнув.

читати