Завантажити

почервоніли обидві, мов рожі, і не знали, що казати.
- От я побіжу до недужого поглянути, - сказала Маруся і побігла далі, мов сполошена серна.
Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспівати, та таки не видержала. Побігла у садок, а за хвилю розходився її срібний голосок, аж соловейко замовк, почувши.
Почув той спів і Петро. Він створив очі і став наслухуватися.
"Що це? Ніяк не розберу, що зі мною робиться? Чи я в якої зачарованої царівни? Вже кілька днів ту чудову дівчину бачу, а більш нікого".
Аж тут вбігає в хату Маруся. Вона усміхається до Петра:
- Правда, Петре, що тобі вже полегшало?
- Правда, моя панночко, та ти мені скажи, хто так гарно перед хвилею співав під вікном?
- Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки прямо Марусею, бо я так називаюся.
- Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай мені свою рученьку, хай тобі подякую, що ти так мною піклувалась.
Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба, що насилу підніс її вгору. Вони взялись за руки і дивились собі в очі так глибоко, у саме дно душі. Очі Петра виказували велику радість, вдяку і подив. Маруся раділа всією душею. Не сміла взяти своєї руки назад, їй любо було чути у своїй руці слабкий живчик руки любого козака.
- Звідкіля ти знаєш, що я Петром звуся? Хіба я спросоння говорив?
- Ти нічого не говорив, і я. і ми боялися, що ти вже ніколи не заговориш.
- Бог милував і не дав пропасти. - Петро хотів сісти, та не мав сили. Немічна голова впала знову на подушку.
- Може, тобі помогти? - Маруся взяла його за плечі і піднесла. Петрові зашуміло в ушах, голова закрутилася, і він знову упав на подушку.
- Я ще дуже немічний, - каже слабим голосом, а ціле лице поблідло, мов полотно, - та я тебе попрошу, коли б така ласка, щоб пан сотник зайшов сюди на часок.
Маруся вже була за дверима, їй так було любо, так весело, начеб на крилах летіла.
Ввійшов сотник в кімнату:
- Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою вже добре, лиш тебе підгодуємо, а тоді тебе на Січ відвезу. Я дуже радію, що ми тебе смерті не дали.
- Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що наді мною зжаливсь. Повік тобі цього не забуду. - Петро наставив руку до сотника, а відтак підвів сотникову руку до себе і поцілував з пошаною, як цілує син батька.
Сотник поцілував його в чоло.
- Добре, добре, пане брате, ще не раз підемо орду бити.
Маруся із цієї зустрічі ще більше повеселішала.
- Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?
- Чому не знаю? Поїхав здоровий на Січ з козаками. Боже, як він за тобою побивався. Він тебе відшукав на побойовищі над Інгулом. Ходив вночі з запаленим віхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотів сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Січ. Та ніде правди діти, він би тут був ні при чім. Жінки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Він над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слід козакові плакати, мов бабі.
- Воно правда, що біля недужого то жінки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.
Маруся, почувши це, спаленіла і зараз вийшла прожогом з хати.
- Ти, козаче, мені дівчину засоромив і сполошив. То ще добра дитина, вона в мене одна, як одна душа в тілі, бо сина я втратив.
Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.
Надійшов дід Онисько. Дотепер то Петро його ще ні раз не бачив і не знав. Він, стрінувши в сінях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, - Петра застав він перший раз при пам'яті.
- То твій лікар, - каже сотник, - наш старий Онисько.
Онисько пішов за теплою водою і став поратись коло рани.
- Чи ще дуже тебе голова болить?
- Ще болить, особливе, коли хочу її вгору підвести. Тоді в голові гуде, а у вухах страшно шумить.
- Ти ще трохи потерпи, лежи спокійно, не підводячись, а за кілька днів то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобі більше поможе, як усі ліки.
- Спасибі тобі, діду, за твою опіку, що не дав пропасти.
- Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобі бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не відступав.
Маруся, що ввійшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.
- А хочеться тобі їсти?
- Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…
- Це добре, я зараз тобі заорудую. - Він оглянувся за Марусею. - Ого, поминай як звали, піду сам. За хвилю приніс кухлик теплого молока.
- Поки що більше не дам, вибачай.
 
IV
 
Петро приходив до себе з кожним днем. За місяць опісля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, підпираючись палицею. Виходив у садок і грівся на сонці, бо Онисько все говорив, що від променів сонця чоловікові крові прибуває. Тут стелили йому кожухи і подушки. Маруся звичайно сідала біля нього, і любенько собі розмовляли.
Одного разу

читати