Людство втрачає здатність мислити, критично мислити. Вічні – слово, думка, сльоза, бо це життя кожної людини. Якщо дехто вважає, що поезія – це прискорене мислення, то здебільшого завдання поета – наблизити читача до тих часопросторів, у яких працювали геній Шевченка і геній Франка, сприймаючи серцем «почуттєву інформацію», одкровення, сповнене гармонії і краси:

Снопи вогнисті рвали перевесла,

котились з неба вогняні колеса,

і образ твій спалахував на мить –

його не міг я зором ухопить...

Письмо поета народжується з великої любові до гармонійного навколишнього світу краси. Сіяти майбутнє – минулого вже нема, сьогодення щезає, як весняна роса, але нам залишається ПАМ’ЯТЬ і НАДІЯ, що посіяне проросте добром, любов’ю, коханням... Будь чесним перед собою, то будеш чесним перед Богом і людьми... Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності...

Я вірив дереву, і безіменній квітці,

і безборонній прим’ятій траві;

був зрозумілим безсловесний світ цей,

в якому всі росли й були живі.

І слово «смерть» ізвідкіля взялося

на кінчику терпкого язика,

чому воно не викреслене й досі

з терплячого людського словника?..

В одній зі своїх книжок я писав, що щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя... Поєднаний... Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися... Наша цивілізація обрала технологічний напрям розвитку, хоча був духовний, відсунутий у небуття: «– усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця...» (Екклезіяста 3:11). Таки не розуміє і знати не хоче, бо ж «за шмат гнилої ковбаси» продає і душу, і тіло...

Я читав і читаю поезію Павла Мовчана в Інтернеті, але це – не «ПОЧИТАТИ»: «Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»). Читання – це людина з розгорнутою книжкою. Людина з книжкою... Саме з цим образом у моїй уяві асоціюється ЧИТАННЯ!

Це, що пишу – не є рецензіями на ті чи інші тексти, які торкнулися мого серця, а радше розмислами про те, що автор хотів донести читачеві, бо «Сила і спасеннє лежить у нас самих, у праці над освітою і добробитом народа» (Ірина Фаріон, «Мовний портрет Івана Пулюя»). Попри те, пам’ятаймо ще й таке твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, ...за ким культура і цивілізація!», бо місія України, українця – нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя: «Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним, але й інтелектуальним світом» (Там само).

Схлинання співу калинового,

спливання крові в золоте,

кричання зручене з тривогою:

щось в світі чиниться не те...

Чому в цьому житті все не те й не так (саме цією ущербністю характеризується стан цивілізації в Паскалевих «Думках»)? Коли-коли це з’ясовано, але чи щось відтоді змінилося? І далі людське життя незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність» (Блез Паскаль, «Думки»).

Мистецьке слово українською мовою має зорити правдою, будити народ зі сну забуття: «В мові кожного народу закладений і шлях до Правди, і шлях до істини» (Павло Мовчан):

Під листом калиновим спить товариство,

і кобза вилунює лоном пречистим...

Кайданами грає кобзар невеселу;

у міднім роті язик металевий,

мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить,

але товариство не будиться – спить...

Що ще? Чи є потреба коментувати? Поезія класичної ясності мусить бути саме такою! Наше сьогодення – на долоні байдужості, невігластва! Можливо, в кобзі струни не ті?..

Читаючи-перечитуючи рецензії на поетичні книжки, зауважуєш, що їх пише нібито один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі... Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо єдність слова і думки, повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі), яке спонукає до роздумів і виховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення…

Жоден поет не був би поетом, якщо б його внутрішнє єство доторком до слова не поділилося переживанням, осмисленням біблійних непізнаних істин.

У пам’яті зринув фрагмент роздумів: Володимир Базилевський. Імпресії та медитації. «Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року. Поет, прозаїк, мислитель позирає на поезію  не тільки з висоти життєвого досвіду чи закладеної в розвій української літератури праці, а й з позиції  людини, здатної критично мислити: «Українська література загине через посередність... Талант самотній, він страждає і мучиться у шуканнях відповіді на питання життя і смерті. Він самотужки намагається проломити мури недосконалості світу».

Релігія – річ соціальна. Віра – річ індивідуальна. Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити:

Яка на роду на моєму провина?

І чим завинила маленька дитина?

Я голосно кличу тебе, покликаю,

Мій Боже,

відлуння ж немає, немає...

Можливо, що не Того кличемо й не розуміємо, до Кого звертаємося: «Покликуй до Мене – і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш» (Єремії 33:3).

Чи усвідомлюємо ми глибинну сутність Бога? Люди переважно не схильні до осмислення незбагненного, живучи усталеними думками, традиціями й обрядами, які перетворили в обрядовірство. Думання виснажує, втомлює... Чи готові ми осмислити інформацію для думання? Живемо у вік інформації, коли інформаційне поле творить живу матерію – а не навпаки. Вважаю, що всі процеси у Всесвіті відбуваються автоматично (незалежно від нас). І що ж?.. У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу  співпрацювати з Ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття. Бог – Абсолют, згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. В інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію – кожен залежно від своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні «забруднювати» це поле інформації. Завдання духовно сильних оберігати його, а в ньому – зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре). 

Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО!!! Що ще?

НА ХРЕСТІ

........................

А люд як люд:

.................................

сліпа молитва кожного...

...співаємо осанну

Не-знятому-з-хреста.

Любов Бенедишин, «Дарунок Сізіфа»

Також хочеться думати й думати над рядками вірша Михайла Ситника (1919–1959), які Тарас Салига цитує у своїй статті «…Важким я колосом устану із грудки рідної землі…» («Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року):

Коли я дивлюся на розп’яття

в самоті тужливій і безлюдній,

то мені душа говорить,

шо Спаситель із хреста свого

й на хвилинку не сходив…

Як то воно було, як буде? Думки снують пам’яттю минувшини, працюють у сьогоденні. Думки, думи Тарас Шевченко посилав в Україну «попідтинню сиротами» – тобто без опори, як перекотиполе. Попідтинню знайдуть своїх – хтось їх завжди пригріє, виплекає, виростить, і з них постануть інші світи: «Там найдете щиру правду, / А ще, може, й славу… (Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої…»):

Позичивши неба, навиклий до зміни,

до гострого простору, до України...

Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного “о” у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола»». –  «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1).

Усе позасущне – хіба в забутті,

хіба в німоті всі слова золоті?

Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?

Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!

Зсихається, меншає неба кружальце,

і дні, що минають, рахую по пальцях:

загнувши мізинець, рахую спочатку

і, наче вуглину, роздмухую згадку...

І так читаю рядок за рядком, бо кожне поетове слово наповнене глибинним змістом розуміння сутності речей: «...Той світ придумав я? Чи він мене придумав?» Материк, світ поета – у його виваженому, добротному слові, яке потребує нашої найпильнішої уваги:

Ти – спогад сам собі і нагад про майбутнє.

Знайшов ти жилу світла у надрах родових.

І покоління всі в тобі людські присутні...

Ти згорнутий словник слів мертвих і живих...

Вкотре хочеться  нагадати, що поезія класичної ясності не потребує пояснень – думки ж бо живі і розумні істоти...

Що ще посутнього можна сказати після прочитання книжки від першої і до останньої літери? Поезія Павла Мовчана – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»)... «Немає відстаней. Є забуття байдужих. / Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки»... Саме так, бо думки – це не просто пульсування

свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, рідного слова, рідної мови, дарованої нам Богом, тож негоже засмучувати нашого  небесного Отця непошануванням Його дару: «Мова – це необхідне удосконалення мислення і природний розвиток властивих тільки людині здібностей» (Олександр Потебня). Є над чим задуматися: «О. Потебня у праці “Думка і мова” стверджував, що мова не є засобом вираження готової думки. Мова – це насамперед діяльність, адже слово може модифікувати думку: “Коли створюється слово, тоді в мовцеві відбувається певна зміна того стану думки, яка існувала до свідомості”... Тому мовець не передає своєї думки іншому, а лише дає імпульси до пробудження власних думок співрозмовника: “Внутрішня форма слова, яке вимовляє той, хто говорить, дає напрям думці того, хто слухає, але лише збуджує цього останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова”» (Микола Ільницький, Мар’яна Гірняк, «Співзвучності і дисонанси, або діалог О. Потебні та Ф. Де Сосюра». –  У кн. Миколи Ільницького «Знаки доби і грані таланту»).

Тож творімо думки поетичного слова гармонії і краси! Саме такою і є поетична книжка Павла Мовчана, бо ж думки без життя гармонії і краси – мертві. Через думки, почуття кожен мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання:

І комашки найменшої жаль,

жаль себе, і минущого всього.

Завелика, велика печаль,

як на мене, на мене одного...