Музика, яка звучить на радіо, книги авторів, які починаєш все частіше помічати у руках пасажирів метро, топові мистецькі місця потрапляють, навіть несвідомо, в упереджений список із заголовками типу «Лажа», або хоча б «Обережно! Фаст-фуд». 

         Стівен Кінг один із таких авторів, які стоять на межі. Швидше за все, для багатьох різних «–знавців» він потрапляє у список «Добре написана попса». Понад п’ятдесят романів та близько двохсот оповідань, на основі яких знімають (і перезнімають) фільми, світове визнання Короля горору, наклади, що розходяться міліонними тиражами – тут явно щось не так. Книгу – центральну героїню цієї статті – мені подарували зі словами: «На! То єдине годне чтиво із Кінга». Можу посперечатися. Але не буду, бо стаття не зовсім про те. 

         У 1997 році Стівен Кінг почав писати книгу  «Про письменництво: мемуари про ремесло», а всього через двадцять (!) років книга з’явилася в українських книгарнях у перекладі Дмитра Шостака. Ділитися досвідом із «підростаючим поколінням» – звична практика для відомих письменників. І Кігну є таки про що сказати (досить знову згадати про мільйонні тиражі): саме через свою безпосередність, непідробну правдивість і певну грубість (чого вартує попередження: «Обережно! Ненормативна лексика!»), місцями приземлену практичність ця книга стає корисною не лише для починаючих (або ж ні) письменників, але і для будь-кого, хто якоюсь мірою пов’язаний з письмом. 

         Живий митець

Чверть книги Стівен Кінг виділяє на уривки автобіографії. Здавалося б, чи не надто претензійно в епоху Вікіпедії та інформаційної вседоступності тратити такий шмат книги-посібника на переказ життєвих ситуацій? Однак це зовсім не автобіографія:Кінг зазначає, що вказує ті факти, які сформували з нього письменника.І саме такого, а не інакшого. Письменника, який показує маленьке містечко з його великим злом, людей з їхніми крихітними радостями та всепоглинаючими болями, показовою спокійністю  та нічними жахами …

 Тут – про часті переїзди і пекельну роботу матері, про цвяшок з листами-відмовами, про домашню газету «Дейвову промокашку», про першу зустріч із лікарем і перше відчуття болю, про роботу в пральні, алкогольне сп´яніння, боротьбу із залежностями і страхи стати не оригінальним, про любов до жінки і про міс Гіслер, яка питає «навіщо я марную свій талант, навіщо я марную свій час, нащо пишу мотлох»…

Кінг чесний. І ти місцями мимоволі кривишся, місцями голосно смієшся, а іноді і те, і інше водночас.

 І з ляскотом падають штампи у голові. Ну хіба так можна? Хіба може бути митець людиною? Не ідеальним сивочолим мудрецем, з важкою долею і смиренним характером. Не святим генієм в усіх можливих проявах.  

От і перший урок. Хто сказав, що для кращого розуміння творів того чи іншого художника, для написання біографічних книг, для викладання в школі потрібні оці притягнуті за вуха, ідеально-ідеалізовано вистрижені і вивірені життєписи? І чому у нас, у мистецтвознавців, часто замість живої людини на папері виникає воскова фігура? Може навіть досить правдоподібно зроблена, але від того не менш воскова. Така, знаєте, з сумним лицем і добрими, променистими очима. 

Згадую свої уроки музліт у ДМШ. Десь на третьому році навчання я зрозуміла, що на десять хвилин біографічного уроку можна запізнюватися без будь-якої шкоди для знань. Бо «шапка» у біографіях різних композиторів однакова. Головне правильно вписати країну, а далі – «геніальний, невизнаний, знедолений, тато мордував скрипкою, мама вчила грати на фортепіано». І вся багатолика історія музики на одне змазане лице…

Сфери впливу

Побут, фільми, музика, книги – Кінг на конкретних прикладах показує як усе це знаходило втілення у його творчості. Бо митець не живе на окремій планеті (навіть якщо збоку здається зовсім інакше) і не народжується одразу з викристалізованим стилем і набором допустимих жанрів (про талант тут не говоримо). Усе це формується поступово, під впливом зовнішніх чинників та внутрішніх реакцій на ці чинники. 

Ящик з інструментами 

    Стівен Кінг не лише пояснює чому письменство – це телепатія, а чистий аркуш не вибачає легковажного ставлення. Він пише про конкретні прикладні речі і разом з читачем-учнем-письменником збирає ящик інструментів. Такий собі трудовий набір початківця. Бо письмо – більшою мірою якраз праця, а не хобі. 

Тут, в буквальному сенсі свою поличку знаходять лексика, фонетика, граматика, абзаци і форма цілого тексту, конкретні поради щодо діалогів та описів. Як у справжньому підручнику. З прикладами і виправленням помилок. І в цьому дидактичному посібнику вчувається музика: в «ритмі тексту», який керує абзацами – «тактами». А ті, в свою чергу, створюють «мелодію», від «темпу» якої розвивається оповідь. Можливо на використання таких гіпербол вплинув досвід Кінга грати у рок-групі. А може, все мистецтво просто надтісно переплетено між собою і граничні поділи лише зовнішні?

    Зберігаю інтригу – все найцікавіше прочитаєте у книзі. Однак не можу тут не виділити одну вказану Кінгом заповідь – Відкидай усе не потрібне! Будь-то заїжджені метафори, непотрібні прислівники, лишні абзаци, та навіть сторінки, розділи, глави. Бо ти не лише той хто пише, ти і перший читач своєї роботи.  

І найголовніший урок. Кінг кидає виклик. Ти можеш іти по протореній доріжці, не вступати ні з ким у конфлікт, писати «звично», «правильно», а значить – посередньо добре. Але, використовуючи ті самі методи, сподіватись на інший результат – дурість. І якщо хочеш щоб твоє письмо (роман, критична стаття чи наукова робота) мало толк і якось впливало на цей світ – мусиш рости, працювати і бути сміливим.

 Все починається зі сміливості бути собою. «Я народився з любов’ю до ночі та неспокійних гробів, от і все. Якщо ви не схвалюєте, я можу тільки знизати плечима».