Як з‘ясувалося у розмові з Андрієм Курковим, на авторських читаннях 12 жовтня у Кельні, видавництво Haymon уже підписало контракт із Юрієм Винничуком на його роман «Танго смерті». У чому ж секрет популярності українських літераторів за межами України та як сприймають відомих письменників по обидва боки кордонів - питання доволі полемічне, як виявилось.

«Як у минулі часи радянські люди мислили та жили» - під таким заголовком вийшла стаття Карлхайнца Каспера, у якій автор знайомить німецьку аудиторію з трилогією Андрія Куркова «Географія одиночного пострілу». Каспер розповідає не лише про історію створення трилогії, але й пояснює та описує  читачеві «колективний портрет людей, що за «перестройки» отримали жаргонну назву «совок» (громадянин СРСР як  уособлення радянського менталітету та стилю життя»(1). Прочитавши цю публікацію, також дізнаємося про історію співпраці українського письменника з видавництвом Haymon: «Доля папуги» - це вже друга частина трилогії, адже першу частину "Сказання про істинно народного контролера " було видано ще 2011-го року.   

Тож зовсім не випадково, презентуючи «Солодку Дарусю» німецькими читачам восени у Кельні, Марія Матіос зауважила, що завдяки сприянню Андрія Куркова її роман потрапив до австрійського видавця, власне, як і рукописи наступних українських письменників, які невдовзі з‘являться у видавництві Haymon. Та все ж, повертаючись до статті Каспера і до «людини СРСР», роман Марії Матіос не те що доповнює цю лінію. Письменниця, виступаючи перед читачами у Кельні, розповіла, що народилася і виросла у СРСР, тому власний досвід побаченого та почутого втілено в образі трагічної долі її героїні.  «Це доволі травматичний досвід, однак без нього не буває катарсису», - пояснила письменниця своїм німецьким читачам. Тільки так, читаючи різні романи, знайомлячись із абсолютно між собою несхожими українськими авторами, міф про радянську «українську?» людину (та цілу епоху) для західного читача може набути цілком конкретних історичних та географічних обрисів. 

«Пострадянська Україна – постколоніальна держава?» Питання, яке виніс у заголовок своєї статті Максим Кирчанів, аж ніяк не риторичне. Дискусію довкола колоніального минулого України, залучивши історичні та літературознавчі студії, історик виносить на обговорення у двох можливих варіантах: чи варто вважати Україну (пост)колоніальною державою, чи ж навпаки – можемо говорити про те, що «в середовищі української політичної та культурної еліти існує стійкий імунітет до колоніалізму?» (2) Одним із основних проявів інтеграції України в радянський політичний та ідеологічний контекст, на думку історика, стала русифікація: «Закриття українських шкіл, скорочення українських факультетів, заниження накладів українських видань, заселення України носіями російської мови, які нерідко були не етнічними росіянами, а асимільованими представниками народів РФСР. Значна частина населення України була денаціоналізована, вирвана з українського культурного контексту».

Однією з чільних проблем сьогодення, а я би ще додала – зоною турбулентності – є і залишається питання двомовності. Це питання постало особливо гостро із прийняттям закону, який надав російській мові статусу офіційної. Стаття літературознавця Ростислава Семківа «Культурна капітуляція. Як міцнішає російсько-українська літературна дружба» пропонує досить радикальні засоби боротьби з «другою» мовою:  «Спроба вважати українськими авторами російськомовних, що мають до України не культурний, а лише територіальний стосунок, ґрунтується на цілком колоніальному уявленні, що української літератури як самостійного явища не існує» (3).Як на мене, то неможливо розділити територію-мову-культуру на рівнозначно суверенні частини, якщо держава впродовж століть перебувала у складі імперії (навіть імперій), а «що надзвичайно важливо в імперському дискурсі, так це наявність єдиної мови» (4).

Слідуючи логіці мовної селекції, літературознавці мають переписати історію українською літератури, викинувши з неї чималу кількість письменників, що «грішили» російською, польською, ідиш, німецькою, латинською мовами. І все ж, чи варто придумувати велосипед, якщо його було створено задовго до публікації Ростислава Семківа? Мається на увазі фундаментальну працю «До історії української літератури» Григорія Грабовича. На тему українсько-російських взаємин професор Гарвардського університету говорить наступне: «Треба усвідомити, що дуже багато творів, написаних російською, від «Історії Русів» до пізнішої творчості Куліша й Костомарова, - інтегральна частина українського письменства» (5). І наступна цитата, без якої картина була би неповною: «Парадоксально, що першими, хто засумнівався у майбутньому української мови (не кажучи про літературу), були українські письменники – Максимович, Метлинський, Костомаров і навіть Куліш у ранньому романі «Михайло Чернишенко»» (6). Сумніви письменників Доби романтизму були не безпідставні, адже українська література на той час перебувала лише на стадії свого національного становлення (як чимало інших слов‘янських літератур). А що відбувається на сучасному зрізі літературного процесу? Ростислав Семків окреслив ситуацію у наступний спосіб: «Замість того щоб розвивати власне, намагатися достукатися до дедалі більшої кількості співгромадян і заохотити їх читати українську книжку, ми сподіваємося, що нас порятують зорієнтовані на іншу культуру люди, яким до наших «писателів» загалом байдуже. Який сліпий романтизм!»

То невже історія з «романтиками» повторюється? Давайте міркувати разом.

Хто ж такі ті письменники, що «зорієнтовані на іншу культуру»?

Досить жваву літературну дискусію спровокували письменницькі дуети українських україномовних письменників з російськомовними українськими: Жадан-Лузіна та Винничук-Курков. Зважаючи на мовне середовище Харкова, де мешкає Жадан, не виникає сумнівів, що російськомовний контекст аж ніяк не є «інородним тілом» і спільна книжка з Лузіною, видавана обома мовами, лише відображає мовну ситуацію Києва та Харкова. Досить красномовною у даному контексті є розмова професора Харківського університету Леоніда Ушкалова зі слухачами російськомовного видання «Вєчєрній Харьков» на предмет розвитку сучасної української літературної мови. Відповідаючи на питання аудиторії, професор вдається до статистичних даних: «За статистикою, російською у побуті розмовляє 80 % населення нашого мегаполісу. Справа у тому, що будь-якими адміністративними методами примусити людей спілкуватися неможливо. Це лише спричинить зворотну реакцію» (7).  А на прохання одного із читачів назвати улюблених письменників, професор називає імена як україномовних, так і російськомовних письменників-харків‘ян: «Із харків’ян назву Сергія Жадана. Він у поезії геній. А от із харківських авторів, що пишуть російською, мені дуже подобається Ірина Євса».

Отже, російськомовні українські письменники є. І співпраця Куркова та Винничука - це іще один цікавий та плідний проект, який може вийти далеко за рамки двомовного контексту.  Якщо вже говорити про «орієнтацію на іншу культуру», то варто зауважити, що «інша» - це не лише російська. Цьогорічний перший фестиваль української літератури у австрійському містечку Інсбрук, що відбувався від 17-го по 19-те жовтня, продемонстрував неабияке зацікавлення німецькомовного читача українською сучасною літературою. Одним із ініціаторів такого українсько-австрійського літературного діалогу став Андрій Курков. Тож зовсім не випадково у листопадовому номері німецької газети «Die Welt» з’явилася стаття Ґерхарда Ґнаука з доволі пікантною назвою «Зустріч за наперченим стейком із Андрієм Курковим» (8)

Літературна кухня насправді з перцем

Ґерхард Ґнаук та Андрій Курков подорожують  історичним центром Києва. І на те є вагома причина, адже за мотивами відомого роману «Пікнік на крижині» знімається фільм. Оскільки події роману, а тепер уже й фільму, розгортаються у рідному місті Андрія Куркова, зустріч на Михайлівській площі була призначена зовсім не випадково. До речі, продюсер «Пікніку» - знаменита Таня Сегачан, яка продюсувала свого часу першого «Гаррі Поттера». Ґерхад Ґнаук та Андрій Курков продовжують розмову в одному із затишних ресторанчиків Києва, отож карта меню спровокувала чимало кулінарно-літературних алюзій. Так, у романі «Садівник із Очакова» присутня навіть ціла теорія про «кулінарне дисиденство», коли їжа здатна впливати на свідомість людини. А перелік «кулінарної антирадянщини» тепер можна скуштувати ледь не у кожному сучасному українському ресторані. «Артишоки, перепілки, спаржа, імбир, молода цибуля, шпинат, які ми щойно з тобою скуштували, усе це належало раніше до буржуазної культури і після 1917-го року було заборонено», - прокоментував меню свого співбесідника Андрій Курков. 

Та справжня перчинка-вогник таїться не в кулінарних тонкощах… Українського письменника, що вільно спілкується шістьма іноземними мовами, книги якого видані у більш, ніж тридцяти країнах світу, в Україні канонічне літературознавство не поспішає визнати «щирим українським» митцем. Ось як коментує ситуацію Ґнаук: «Наш письменник народився у 1961 році у колишньому Лєнінграді. Тепер він український письменник, що пише російською. Це розважає його, адже навіть німецькі рецензенти повинні пам‘ятати, що Макс Фріш, пишучи усе життя німецькою (тобто рідною мовою), завжди залишався швейцарським письменником».

«Чому їжачка ніхто не гладить»

Так називається книга для дітей Андрія Куркова, що вийшла у тернопільському видавництві «Богдан» 2012-го року. Казочка є вельми повчальною – як для дітей, так і для дорослих. Мораль казки така: нікому не треба заздрити, адже кожен має своє призначення. Ось як відповідає Миша на запитання Їжачка, чому їх ніхто не гладить: «Бо я не свійська тваринка, а дика. А диких не гладять, їх бояться!» (9)

І, вже завершуючи розмову про канон української сучасної літератури, хочеться вірити, що здоровий глузд таки переможе. Літературний процес формують письменники насамперед. І навіть якщо деякі з них є аж занадто нестандартними для канону, то не варто їх боятися, як у тій казочці, а варто більше дізнаватися про діяльність цих письменників. Спілкуючись із Андрієм Курковим у Кельні, а потім у Києві, на моє запитання: «У зв’язку з успішно втіленими українськими проектами в Австрії, чи не хоче стати Андрій Курков продюсером української літератури для німецькомовного читача?», письменник відповів: «А чому б і ні? Гадаю, наша література є достатньо цікавою, аби про неї більше дізнавалися у світі».

1. Karlheinz Kasper. Wie die Sowjetmenschen damals dachten und lebten // Neues Deutschland, 08.10.2013
2. Максим Кирчанів,  «Пострадянська Україна – постколоніальна держава?». - http://soskin.info/ea/2007/1-2/200712.html
3. Ростислав Семків, «Культурна капітуляція. Як міцнішає російсько-українська літературна дружба». - http://tyzhden.ua/Society/85477
4. Тамара Гундорова. «Котляревщина»: колоніальний кітч // Кітч і література. – К.:2008, с. 100
5. Григорій Грабович. Україно-російські літературні взаємини в ХІХ ст. // До історії української літератури. – К.: 2003. – с.192
6. Григорій Грабович. Україно-російські літературні взаємини в ХІХ ст. // До історії української літератури. – К.: 2003. – с.199.
7. Сергей Киш. Чем отличается литературный язык от державної мови // Вечерний Харьков, 18.11.2013.
8. Gerhard Gnauck. Auf ein Pfeffersteak in Kiew mit Andrej Kurkow // Die Welt, 17.11. 2013.
9. Курков Андрій. Чому їжачка ніхто не гладить. – Тернопіль: Богдан, 2012.