Головна\Події\Інтерв'ю

Події

12.12.2014|07:29|Валентина Науменко

Володимир Сапон про меди і полини історії

В анотації до цього видання (Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна-Поліграф», 2014 - 208 стор.), яке нещавно побачило світ, сказано: «Історії не буває ні хорошої, ні поганої, є просто історія. Ця незаперечна істина пояснює і назву нової книжки есеїв письменника Володимира Сапона «Меди і полини історії», в якій іде мова про минувшину Сіверянського краю».

 Однак наше інтерв’ю з автором її не лише про меди й полини вчорашнього дня Чернігівщини, а дещо більше…

— Пане Володимире, ви добре знаний як чудовий лірик, останніми роками вас захопила щоденникові проза, ви є членом Національної спілки письменників України. Але водночас є і членом Національної спілки краєзнавців. Свідчення тому  ваші попередні історико-краєзнавчих книги «Призабуті стежки сіверянської Кліо», «Чернігів древній  і сучасний», «Седнів», «Таємниці назв наших сіл і міст», «Вулиці старого Чернігова», «Моя Шевченкіана». Тепер нова книжка. Хто ж переважує у вас: письменник чи історик?

—І те, і друге. Старшокласником я вважав себе неперевершеним поетом і вступив на філологічний факультет Ніжинського педінституту, залюбки відвідував там літстудію, через кілька років був учасником Всесоюзної наради молодих письменників у Москві. Але разом з тим подружився з істориками, мешкав з ними на квартирі на першому курсі. Взагалі заздрив їм, адже вчитися на історичному факультеті, до того ж в хлоп’ячому товаристві, було цікавіше. Щоправда, істориків діставала дурнувата історія КПРС — їй приділяли виняткове значення, та й у нас, на філологічному, на той час чимало зайвих предметів. Історики ж часом ходили до нас послухати неповторні лекції з зарубіжної літератури Дмитра Наливайка (нині доктора філологічних наук, професора, академіка НАН України, завідувача відділом компаративістики Інституту літератури ім. Т. Шевченка) чи лекції незабутньої Лесі Йосипівни Коцюби, яка читала нам давню літературу (її, як учасника дисидентського руху в Україні 1960-1970-х років, пізніше було піддано шантажу, вона занедужала і померла на 66-у році життя).

На останньому курсі я надрукував у газеті «Комсомольський гарт» нарис про трьох друзів — студентів-істориків, які пізніше стали відомими вченими, поважними професорами — Олександра Коваленка (тепер директора Інституту історії, етнології та правознавства ім. О. Лазаревського Чернігівського національного педуніверситету ім. Т. Шевченка), Сергія Ольговського та Володимира Зоценка. Останній, на жаль, вже покійний. Згодом я затоваришував з Віктором Шевченком, теж професором, доктором історичних наук, з ним навіть книжку написали — «Одіссея Юрія Лисянського».

Звісно, себе істориком не вважаю, і тому зумисне почуваюся вільніше в тому, про що пишу. Через що мене інколи шпетять, особливо ті, хто доріс до кандидатів історичних наук. Та то їх справа. Для мене в історії, цій науці про стару сучасність, найголовніше людина, а потім події та дати.

— Та повернемося до книжки «Меди і полини історії»…

—  Майже 90 відсотків її тексту написав ще в 90-і роки минулого століття. Отож книжка мала вийти більше десяти літ тому. Рукопис я подав у видавництво при РВК «Деснянська правда», його схвалили, поставили у план. Однак після цього він потрапив до реалізаторів продукції РВК, де одна російськомовна жіночка, порадившись з такою ж жіночкою з Будинку книги, зробила висновок, що ніхто цієї книжки читати не буде, отож не треба її видавати, і залишила рукопис в себе на столі. Там він пролежав кілька місяців, рік уже завершився, і тому книжка випала з плану. Наступний року в цьому ж видавництві вийшла моя дитяча книжка. Я ж забрав рукопис «Медів і полинів…» і віддав його відповідальному секретарю «Чернігівського земляцтва» в Києві,  письменнику Івану Корбачу, який так багато зробив, аби наблизити землякам-березинцям їхню багатющу минувшину. Він схвильований був рукописом, уже й обкладинку замовив, але вперлося в кошти… Потім до мене звернувся директор щойно створеного видавництва, прочитав рукопис, розхвалив його, обіцяв надрукувати, але скоро видавництво закрилося, а директор не повернув мені рукопису… І лише два роки тому я відніс його до департаментуінформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю  обласної  державної адміністрації,який видаєкниги рамках обласної Програми підтримки розвитку інфрмаційно-видавничої сфери Чернігівщини. Але і там було сутужно з грошима, бо надрукували лише обкладинку ще більше року тому. Тепер дійшло і до книжки. За що спасибі працівникам департаменту. 

— Де ж берете такі прецікаві факти?

— У 90-х роках я вів у обласній газеті «Деснянська правда» рубрику «Про що писала наша газета 100 років тому». Для цього чимало часу провів у чернігівських архівах над зшитками пожовтілих сторінок «Черниговских губернских ведомостей» («Деснянська правда» є продовжувачем традицій цієї газети). Багато фактів увійшли звідти, як для цієї книжки, так і до книжки «Вулиці старого Чернігова». Скажімо, такий факт: у 1897 році Чернігівське губернське зібрання обговорило проект будівництва залізниці за маршрутом Київ — Козелець — Чемер — Чернігів — Седнів — Стародуб, що, на жаль, не був здійснений. Трапився і такий неординарний випадок, коли мешканці села Кудлаївка Новгород-Сіверського повіту живцем закопали конокрадів. Взагалі, короткі кримінальні події, взяті зі старих газет, прислужилися  до багатьох розповідей, зокрема, і розповіді «Старе, як світ, «мистецтво» шахраїв». 

Знадобилися і спогади, зокрема, Дмитра Грембецького, Олександра Малинки, Віталія Данилова. Чимало взяв від спогадів В’ячеслава Пухтинського, що були вперше опубліковані років із двадцять тому в чернігівській газеті «Черниговский полдень», зшитки якої сьогодні стали бібліографічною рідкістю. А якось донька Юрія Григоровича — внучатого племінника українського поета Миколи Вербицького, того самого, якого бачимо серед авторів тексту нашого гімну, принесла мені більше десяти товстезних зошитів його споминів (нині вони зберігаються в історичному музеї). Кілька місяців я читав ті зошити, хоч важко розбирати дрібний почерк автора, з його довжелезними, на десятки сторінок, абзацами. Але ж як цікаво читати цей «роман» життя простого корінного чернігівця! З тих спогадів я взяв за основу в розповідь про останнього чернігівського візника Мачерета, якого шанувало все місто, і якого розстріляли німці в 1942 році. По крупинках збирав матеріали і Катерину Десницьку, що стала принцесою Сіаму. Писав навіть письменнику Олесю Гончару і він мені відповів.

Багато в чому мені допомогли друзі-історики. Так Віктор Шевченко знайшов у Москві, в  Держархіві Російської Федерації, таємне донесення губернського жандармського начальника Рудова від 1900 року про урочисте святкування 25-ліття адвокатської діяльності Іллі Шрага, на яке зібралася вся еліта тодішнього Чернігова. Святкування було настільки українське, що присутній на ньому віце-губернатор Долгово-Сабуров позбувся посади. Це донесення стало основою есе «Той знаменитий шрагівський обід». Коли писав «Дві бомби для губернатора» (про замах на губернатора Олексія Хвостова яке здійснили Маня Школьник і Арон Шпайзман), мене консультувала, давала відповідну літературу відомий чернігівський історик Тамара Павлівна Демченко.

Свідчення  про «іномарку», тобто шикарну карету для гетьмана Розумовського, що її виготовив майстер із Лондона, і яку було доставлено з великими труднощами в Батурин, я, відверто кажучи, поцупив і опрацював з маловідомої книжки, виданої у Москві в 1806 році, німецького мандрівника Отто фон Гуна, сучасника гетьмана.

Якось я відшукав у «Деснянській правді» за 1958 рік замітку, що шановані в Чернігові Василь Середа і Федір Терещенко (я знав їх обох, писав про них як ветеранів громадянської війни) передали в музей старовинний самовар унікальної роботи, який належав їхньому землякові з села Хоробичі діду Сиволобу. Цей дід Сиволоб воював у складі партизанського загону славнозвісного Дениса Давидова з Наполеоном і прожив… 125 років. Чомусь запам’ятав цей факт. І раптом знаходжу в російського класика Олександра Купріна оповідання, де він описує в іронічному стилі, як на 100-ліття Бородинського бою царська влади урочисто запросила кількох учасників війни з французами, з ними зустрічався сам імператор Микола ІІ. Так народилась розповідь «Тінь Наполеона» над Хоробичами».

Есе «Вилайся мед» розповідає про смішні пригоди перших чернігівських велосипедистів та про тих сільських людей, що бачили, теж уперше, цю «чортопхайку». Матеріали брав із старих газет, із фольклорних записів Бориса Грінченка, споминів письменника-емігранта Василя Чапленка (до речі, його брат, старенький професор Іван Кирилович Чапля читав у нас, філологів, курс сучасної української мови). «Вилайся мед» — це той же велосипед: так почулося чоловікові, коли спитав як його звати…

— Чи зустрічалися ви з героями своїх есеїв, хоча б з одним, адже йдеться про історію?

— Тільки з одним — з простим чернігівським лікарем Михайлом Григоровичем Шульманом. В далекому 1946 році він служив головним хірургом госпіталю 25-ї армії, що тоді дислокувалася в Пхеньяні — столиці Кореї. Якось його викликали до командуючого армією, де вже зібралися високі чини та хірурги. Повідомили — тяжко захворів лідер корейської Кім Ір Сен, терміново потрібна операція. Вибір упав на Шульмана. Відповідальність була великою, адже про здоров’я пацієнта щодня доповідали Сталіну. Операція теж виявилася складною —  гострий апендицит, ускладнений перитонітом. Отож хірург усвідомлював — не стане оперованого, на стане і його… Відтоді вони стали друзями на довгі роки. У Кореї Шульмана зустрічали з найвищими почестями, всі газети писали про нього, давали знімки на перших сторінках, він стояв на військових парадах поруч з Кім Ір Сеном. В маленькій квартирі лікаря було повно корейських сувенірів, полиці ломилися від томів із творами «великого  вождя». Якось я потрапив на день народження Михайло Григоровича і ми випили по чарчині горілки із пляшки, в середині якої скрутилася… змія. Ця пляшчина була особистим подарунком від Кім Ір Сена, ми, певна річ, побажали йому здоров’я.

Знайомство із Сергієм Шубою стало дотичним до моєї розповіді «Василь Дунін-Борковський — український упир?» Справа в тім, що Сергій Борисович доводився прапраправнуком дружини цього відомого чернігівського полковника. І він, і вона були родом з придеснянського села Виблі. Ми глибокої осені їздили з ним у те село, довго стояли на цвинтарі, де дивом збереглися старі могили його предків. Я написав статтю до газети, в якому Сергій Борисович розповів про свій давній козацько-старшинський рід. Вона вийшла в номері «Деснянської правли», присвяченому референдуму нашого народу за незалежність. На жаль, він, офіцер-ракетник, рано помер від радіації відразу після встановлення незалежності. То був останній із вибельських Шуб…

 — Всі ваші герої позитивні, тобто «меди». А де ж «полини» — негативні герої?

 — Є і вони, щоправда, їх менше. Так і повинно бути, бо й історія намагається зберігати все найкраще. Ось, наприклад, нащадок чернігівського аристократичного роду Милорадовичів, такий собі Всеволод Меркулов, який дослужився від рядового чекіста до міністра державної безпеки СРСР. В Росії, наприклад академік Андрій Сахаров, вважали і вважають, що катом він не був, навпаки — рафінований інтелігент, талановитий драматург, кінорежисер. Він просто випадково потрапив під гільйотину хрущовських репресій і, як підсобник Берії, був розстріляний. Проте факти уперта річ: на його рахунку і наказ про  «чищення» в’язниць Західної України від «ворогів народу», в результаті чого понад 10 тисяч людей страчено. Та й ті ж терористи Маня Школьник і Арон Шпайзман, про яких ми вже згадували — хіба назвеш їх позитивними героями?

— Цього року в вас вийшла книжка «Моя Шевченкіана», але і в книжці «Меди і полини історії» ви пишете про перебування Тараса Григоровича на Чернігівщині. Невже про нього щось нове можна знайти? Невже не написали про це ваші попередники?

— Щось нове про Шевченка справді важко знайти. Але в мене є двоє, хоч і незначних, відкриттів: розповідь про гусара, який випадково став супутником Тараса, коли він їхав до Києва, де його арештували, і розповідь про реальний прототип поеми «Гамалія». Створювати ж свою скромну Шевченкіану  я розпочав, у першу чергу, через невдоволення дослідженнями своїх попередників.

Один із дослідників, скажімо, пише таке: в 1846 році Шевченко знайомиться з сімейством Лизогубів в Седневі і в них під ногами крутиться маленький Дмитрик. Насправді ж Дмитро Лизогуб, у майбутньому відомий революціонер-царевбивця, герой оповідання Льва Толстого «Боже та людське», народився кількома роками пізніше. В іншому місці цей же автор пише, що за часів Шевченка в Ніжині мешкали «не тільки українці, а й росіяни, греки, ассірійці». Вибачте, але ж ассірійці з’явилися у місті над Остром лише у 1920 році. Або таке: мій шкільний учитель, відомий краєзнавець, автор кількох книг, колись написав оповідання про Шевченка, в якому той пішкує через мою рідну Рудку в село Мохнатин, щоб змалювати там церковний потір, тобто чашу для причащання. Довелося доводити, що такий малюнок справді існує, але намальований він у Чернігові. Як і спростував небилицю, розтиражовану київськими газетами, про те, що Тарас Григорович любив відпочивати в Седневі під  липою. Тоді, у березні, він навряд би сидів під деревом, та й від чого відпочивати, адже Тарас не був стареньким дідусем — на той час тільки перевалило за тридцять…

Я щиро заздрю полтавцю Петру Ротачу, вже покійному, і сумчанину (хоч живе в місті Шостці) Віктору Терлецькому за те, що створили глибокі й захоплюючі розвідки про перебування Кобзаря на їхніх землях, і сподіваюся, що таке напишуть майбутні дослідники-шевченкознавці і про наш край. 

примітка: Юрій Григорович – це ім’я і прізвище



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери