Коли я міркую над феноменом сестер Тельнюк, то згадую історію приятеля одного мого знайомого. Цей чоловік робить усякі вироби з глини і дерева. Окреме його захоплення - нецке, зроблені відповідно до національних японськими традицій і «мистецькі» - у вигляді Маленького принца і Барона Мюнхаузена. Окрім продажу таких речей він ще підробляє обслуговуванням домашніх акваріумів. Один із його клієнтів мав велике зібрання нецке і викликав фахівчиню із Японії, щоб та зробила оцінку його колекції. Водночас він запропонував майстру принести і свої роботи: мовляв, тобі ж цікаво, що скаже про них мистецтвознавиця. Звісно, йому було цікаво. Подивившись на ці нецке, японка запропонувала придбати їх. Сказала, що при собі великої суми грошей не має, але три тисячі доларів дати за них може. Майстер погодився. Бо до цього продавав їх за копійки туристам і гостям міста.

Те ж саме, здається, відбувається і з мистецтвом, що творять Галина і Леся: йому бракує отого «японця», який приголомшив би усіх справжньою вартістю цього плетива музики і віршів, змістів і прочувань. Ну, це так - баян про вітчизну і пророків, а тепер трохи про концерт. Програма «Дорога зі скла» зовсім свіжа. Соціальними мережами блукає лише кілька самопальних аудіо з неї, а офіційний повнокровний альбом ще на обрії. Узяті вірші Оксани Забужко - давно відомі й осмислені шанувальниками її таланту («Жінка з цитринами», «Теорема», «Два трансатлантичні сонети», «Новий закон Архімеда» тощо) однак сестрам вдалося їх розповісти по-своєму. Так, моя приятелька, котра була на концерті, спершу налаштувала себе скептично. Надто вже в голові у неї лунало авторське виконання тих поезій, не хотіла почути вже почуте. Однак, все було сказано зовсім інакше. Зі своїми кольорами і напівтонами. Вже потім, на прес-конференції, у Галини і Лесі спитали: чи не втручалася поетеса у їхній творчий процес. Сестри відповіли, що Оксана Забужко достатньо розумна для цього людина. Так що (даруйте за патетику) це нове прочитання пані Оксани. Однак не лише поезією, вже мабуть класика, жива ця концертна програма. Є в ній дві пісні на власні вірші. За кожним з яких (як я це для себе назвав) «історія про біле», а саме: сніг, туман, радість, шал і кохання. Правду кажучи, мені вже давно бракує поетичної збірки сестер. Під час зустрічі я так і спитав: «Ви безумовно залишитесь в історії української музики, а чи є спокуса залишитись в історії українського красного письменства?» (або, говорячи коротше, де книжка, шановні мисткині?!). Як з´ясувалося, над збіркою вони міркують вже давно, але весь час знаходиться щось нагальніше... Скажімо, багато вільного часу Галина присвячує роботі з архівом батька, Станіслава Тельнюка. Розбирає його рукописні нотатки, набирає їх на комп´ютері... 

Тож можливо невдовзі на нас чекає ще одне нове прочитання - цього разу вже доби шістдесятництва, в якому, ой далеко не все ще сказано... Власне, про шістдесятництво: не міг не спитати у сестер і про свого улюбленого поета того часу Миколу Вінграновського. Чому не тільки реанімуючи, а й «реформуючи» поезію шістдесятників у своїх піснях вони оминули його вірші? І тут стало відомо й те, що Вінграновський був добрим знайомим їхнього батька, і що це один з улюблених поетів Оксани Забужко, якого вони не раз цитували при зустрічі. І те, що Вінграновський завжди незримо присутній із ними, от тільки не «матеріалізується» у піснях. Можливо не час чи потрібна якась інша нагода?   

P.S. Окрема подяка запорізькій творчій групі «СвоєРідне коло» за організацію концерту в моєму місті.