Розсіяні по західних університетах ще в першій половині ХХ століття російські кафедри в усі часи були великими й малими, та головне – ніколи не безлюдними острівцями «великої» російської культури: від перших, білогвардійських, емігрантів і до третини ХХІ століття, за понад сотню років, ця мережа істотно розрослася і вплинула на формування західних уявлень про росію, її історію й культуру. Війна, розв’язана росією, точніше – фатальна фаза цієї війни 24 лютого 2022 року, змусила цю «мережу» (чи то розлогу «сітку» культурно-політичних впливів) балансувати, і це балансування дуже показове. Через низку радше вимушених, ніж добровільних заяв і звернень російські кафедри чи «Russian studies» на Заході спробували відмежуватися (або принаймні вдати це) від прикрих «невдач» і «помилок», що випали на долю російської влади, яка ще нещодавно всі ці інституції всіляко підтримувала: хтось раніше, хтось із запізненням – вичікуванням, якою ж стороною повернеться російська історія – скрипуча «избушка на куриных ножках». Після того, як ректори російських «вузів», а за ними і вся російська академія наук підтримали одноголосно військове вторгнення в Україну «російські острівці» на Заході змушені були розірвати «контакт» із плідним «материнським чревом». Однак пояснення того, що нібито російська влада і злочини, які вона щоденно чинить, – це одне, а російська мова, історія, література з амвоном видатних імен і творів (літературний канон та іконостас) – це інше, довело, що «західна русистика» (росіяністика) загалом нездатна до будь-яких структурних змін. Цілісність і монолітність російського імперського дискурсу були і залишилися такими, які не підлягають сумніву. «Велич» російської культури сьогодні, як і не раз у минулому, прикрила вбогість і мерзотність російської воєнно-політичної машини. Імперія творить жахливі речі, але чарівність її культури непомильна! Історія «російських острівців» на Заході дає не один приклад того, як, перебуваючи в політичній опозиції до держави-імперії, російські інтелектуали ніколи не втрачали довіри до імперії-культури. Якщо нічого не знати про драматичні життєві долі російських інтелектуалів, то розрізнити емігрантську і материкову російські літератури майже неможливо. Прикметно, що найвидатніші російські письменники-емігранти ХХ століття, як-от нобелівські лауреати Набоков і Бродський, попри велику часову (в три покоління!) дистанцію, так само послідовні в своїй зневазі до України, її мови й культури, як і путінський чорносотенець Дугін.

Образ росії, який сконструювали росіяни для Заходу (аби підважити, а зрештою, перевернути догори дном попередній, сформований ще із часів Просвітництва), і який цей Захід благополучно засвоїв, – це фікція, що приголомшує своєю абсурдністю. Вважати, що країна, яка займає 1/7 земної кулі та вміщує в себе, як безрозмірна рукавичка, десятки, якщо не сотні народів і народностей, релігій, культур і мов, про деякі з яких уже ніхто і не згадає, здається, може лише останній дурень. Та вигадкою про російську монолітність, за якою нібито існує єдиний російський народ, російська православна церква і російська мова і поза ними нічого (в цю тріаду цілком уписувалася і формула USSR = Russia), хворіють голови, без перебільшення, усього Заходу. Тож президентка Європарламенту, яка, відвідавши «Бориса Годунова», обіцяє рятувати «велику» російську культуру від путіна, здається, демонструє усе політичне невігластво й інтелектуальну безпорадність Заходу перед російським викликом.

Можна задуматись над тим, чому студії постколоніалізму, що пережили декілька стадій і етапів розвитку, за понад півстоліття так і не помітили росії (а навіть найменші натяки на можливість аналізу російського колоніалізму, і то стосовно не росії, а лише її радянських сателітів, як-от квазіутворення під вивіскою УРСР, одразу піддавалися обструкції). Класики західного постколоніалізму на кшталт його засновника Едварда Саїда вперто не помічали росії. Чи випадає дивуватися, що сучасний інтелектуально перенасичений Захід не складає собі уявлення (і навіть не збирається його складати) про те, чим є росія, що вона й навіщо (щасливим винятком тут стали недооцінені, зокрема й в Україні, «Трубадури імперії» Еви Томпсон). Захід, для якого процеси деколонізації, емансипації, гуманізації стали релігією, а права меншин (і зокрема національних) – священною коровою, відмовляється побачити в росії імперію, в якій колонізація, асиміляція і геноцид є нормами, а сотні етнічних меншин таким же розхідним матеріалом, як вугілля, нафта і ліс. Якщо звернутися до батька психоаналізу, то можна припустити, що йдеться про своєрідну компенсацію: власні імперські уявлення (як такі, що повинні бути піддані обструкції і яких треба соромитися «вдома») Захід переносить на росію як, можливо, й не бажані, але прийнятні. Тому він переймається, наприклад, відродженням культур американських автохтонів-індіанців, але нічого не знає (і не прагне знати) про понад 20 зниклих, 22 за крок до знищення і близько півтораста мов народів росії, що опинились під загрозою знищення, – таку статистику дає ЮНЕСКО. І коли, наприклад, такий собі Фарід Закарія опікується єдністю і цілісністю росії як «великої» і православної держави-культури-нації, розпад якої навіює на нього страх, то це здається викликом самому здоровому глузду: те, що інтелектуал і представник недавно колонізованого народу відмовляє іншим колонізованим у праві на існування, – подвійне лицемірство. Розбити дзеркало ілюзій і показати росію тим, чим вона є тепер, – це виклик, можливо, ще складніший, аніж розбити російську армію на полі бою. Вигадка про цілісність і монолітність росії з цілим набором супровідних штампів – це камінь, вибивши який, споруда звалиться на голови її творцям. А на руїнах виросте новий, по-справжньому різноманітний світ держав, культур і націй (очікуваний «азіатський ренесанс»). Хай, може, не демократичний і не спокійний, та жоден світ таким ніколи і не був. Ймовірно, це і буде крапка в багатостолітній війні історії з географією. І світ цей хочеться побачити.

Вадим Василенко,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України