Але теза про некомфортне читання відтоді серйозно засіла в моїй голові. Бо справді, іноді трапляються книги, які важко читати, але водночас усвідомлюєш, що не прочитати їх теж неможливо. Наприклад, книги про голокост, про війну чи про гетто, історії про хвороби та смерть. Не надто комфортні, часто без геппі-енду. Але вони є частиною не лише літератури, а частиною життя.

І от, прочитавши повість «Книга всіх речей», я вкотре повернулася до цієї тези про те, що читання може вибивати із звичної колії і бути доволі незручним. Не буду Вас лякати цією книжкою, бо насправді це книжка для дітей від 9-ти років. Саме стільки головному героєві. Проте водночас це той випадок, коли дитячу книжку слід рекомендувати прочитати дорослим, бо вони віднайдуть там ще більше сенсів.

Але перш ніж розповісти детальніше про повість, варто сказати кілька важливих речей про автора. Гюс Кейєр (нар. 1942) є всесвітньо відомим нідерландським письменником, автором численних книжок для дітей та молоді. Він здобув чимало престижних літературних премій, а 2012 року отримав найважливішу світову премію в галузі дитячої літератури – премію Астрід Ліндгрен. «Книга всіх речей» – зовсім не перша його повість, але саме її найбільше перекладають різними мовами. Це стало несподіванкою й для самого Кейєра, адже, за його словами, в нього є й веселіші книжки.

Кейєр в одному з інтерв’ю зізнався, що лише у зрілому віці, написавши багато дитячих книжок, він усвідомив, що готовий врешті написати про себе. У результаті, книжка вийшла не просто автобіографічна, вона може стати біографією багатьох читачів, які впізнають у ній і своє дитинство.

Отже, «Книга всіх речей» – повість про дев’ятирічного Томаса, який зростає в релігійній сім’ї, із доволі суворим, ба навіть деспотичним батьком, який не лише час від часу застосовує фізичні покарання до дитини, але й б’є дружину. Попри те, сім’я дуже релігійна, щовечора вони читають Біблію, разом моляться, щонеділі ходять до церкви.

Оскільки повість написана для дітей, то тут немає зайвого емоційного та психологічного навантаження, та й стиль викладу простий для читання. Але водночас це і важке чи радше емоційне читання, особливо коли воно може перегукуватися із власним болючим досвідом із дитинства (а ми всі родом звідти, із дитинства, і часто воно було непросте…).

Також, оскільки повість написана від імені хлопчика, то саме дитячими очима читач бачить і сприймає весь непростий світ довкола. І такий літературний прийом насправді дуже влучний. Бо саме в дітей ще є здатність бачити те, чого вже не бачать дорослі; сприймати речі по-іншому; врешті, саме в дітей більше світла всередині, навіть якщо навколо тьма. Також і Бога діти сприймають зовсім по-іншому, аніж дорослі.

Наприклад, Томас час від часу спілкується з Ісусом. Той приходить до хлопчика просто потеревенити. А одного разу, після чергового насилля в сім’ї, Ісус з’являється і каже Томасові, що не може знайти Свого Батька: «Бог Отець, – пояснив Ісус. – Я ніде не можу Його знайти, хоч і шукав по всьому небу. Дуже дивно. Він зник потому, як тебе востаннє відшмагали. Здається, з Нього досить… Гадаю, що Він дуже тебе любить, Томасе, і не зміг цього стерпіти. Така моя думка». Як на мене, дуже сильний богословський момент про зникнення Бога. Про зникнення Бога в домі, де насилля заступило любов. Автор не пише, що Бога не стало, а що Його ніде не можна знайти. Можливо, це й не Він сховався, а мешканці того дому забули про Нього…

Томас не лише спілкується з Ісусом. Він також бачить ангелів, які затуляють очі, коли тато бʼє маму. А ще він зачащає до сусідки, пані Ван Амерсфорт, яка відкриває йому чарівний світ книжок і музики.

Але все таки, найбільше тривожить власне образ батька. У фіналі повісті він виглядає самотнім і дуже нещасним. І саме ота жорстокість – це прояв його безсилля, прояв його страху. Коли сусідка з Томасом затівають у його домі читацький клуб, батько одразу тікає у свій кабінет. Він боїться веселощів, боїться радіти життю. Автор дуже делікатно пише про ці речі, але як сильно! Хіба не часто саме втеча від життя у релігійний фанатизм є страхом самого життя. Християнство не є релігією насилля, релігією страху та релігією страждань. Християнство не є релігією залякування врешті. І справді, таким, як батько Томаса, спастися важко, як підсумовує вустами Ісуса автор. Радикальна фраза, звісно. Але по-перше, читач свідомий, що це передовсім художній твір. А по-друге, саме її радикальність провокує на роздуми, передовсім про себе (і аж ніяк не на осудження батька). Де є ненависть – там важко знайти любов.

Насправді ж, Кейєр хотів написати радісну повість про щасливе дитинство, про любов і щастя. Але раптом до нього приходить чоловік і розповідає про своє життя (тим чоловіком насправді і є сам автор) – і тому повість вийшла зовсім іншою. Про те, звідки беруться нещасливі дорослі, які виховують у майбутньому нещасливих дітей. Але вона і про щось значно глибше – як побороти страх і наважитися стати щасливим!

Христина Содомора, вперше опубліковано в журналі «Скинія» №38, 2019

Фото: Анна Данчишин, ілюстраторка "Книги всіх речей"