Роман Олега Романчука «Зоряний кристал» — несподіване поєднання пригодницького детективу (окремі історії у романі читаєш як детектив) і наукової фантастики.

Щоправда, така жанрова взаємодія цілком вкладається в русло літератури метамодернізму, який приходить на зміну постмодернізму. «Зоряний кристал» — твір, який залишає двояке враження після прочитання.

Впадають в око численні коректорські недбальства і брак редактора. На окремих сторінках помилки у формі «очіпяток» просто кидаються в очі.

Але якщо відійти від нещадної критики за це, то привертає увагу несподівана і невластива українській прозі останнього часу філософська основа твору. Під «філософією» роману можна розуміти кілька рівнів. З одного боку, ідеться про досить нове осмислення людини як сукупності атомів, які потребують відповідного ставлення. Людині від природи даровано значно більше, ніж вона може припустити. По-друге, «Зоряний кристал» — це твір, у якому маємо «роман у романі», і одна з ліній заводить читача в далекі часи досократиків, а також і часи Сократа, Демокріта, Протагора, Піфагора, Геракліта… і софістів.

Предмет давніх дискусій гідних мужів — людина і Всесвіт, принципи світобудови. Несподіване зникнення лоту з умовною назвою «Чаша Грааля» змушує оповідача мандрувати крізь тисячоліття. Розгадка таємниці — там, у далекому світі персів і ефіопів, еллінів та індусів. «Зоряний кристал» чимось нагадує романи-екшени Дена Брауна: такий твір чудово надається до екранізації. Сюжет і справді захоплює з першої сторінки: загадкове зникнення-викрадання на всесвітньовідомому британському аукціоні раптом скеровує читача до скарбів Полуботка, а далі… в античність. А поряд із цим — друга ключова лінія, пов’язана з сучасними (надсучасними) дослідженнями, над якими працюють українські науковці-фізики. Ось ця друга лінія видається трохи романтизованою. Передусім тому, що для здійснення таких досліджень потрібні новітні лабораторії. З жалюгідним фінансуванням української науки такі експерименти видаються справді фантастикою. Хоч міркування українського професора-фізика з плином романного часу переходять від площини «наукової» до площини «гуманістичної». Такий поворот до «гуманізації науки» видається цілком виправданим. Мені не раз доводилося спілкуватися з прекрасними фахівцями в царині медицини, надпровідників або нанотехнологій, які водночас чудово зналися на творах літератури й образотворчого мистецтва. Герої роману Олега К. Романчука — з таких: вони знаються на історії, а науку сприймають як механізм привідчинення дверей до того, що часто описується в координатах метафізичних або релігійно-містичних. Описується, бо людина поки що не винайшла адекватних інструментів для аналізу таких явищ.

Проте, попри все, «Зоряний кристал» — це роман про сутність людини, про межі людського розуму, його матеріалістичну і нематеріалістичну основу. Що таке «розум» — результат взаємодії випадкових атомів чи вища заданість, яка промовляє через людське тіло, яке водночас саме постає атомним зчепленням? Що означають загадки природи на кшталт кристалів із точки зору науки? Чому в давнину люди могли здійснювати складні операції й лікувати від надскладних захворювань навіть без високопрофесійного обладнання? Що потрібно для того, аби пізнати світ? Що означає Протагорове «людина — міра всіх речей»?

З огляду на ці запитання немає сумніву, що «Зоряний кристал» — це роман філософський, у якому в дусі наукової фантастики окреслено можливості подальшого розвитку науки про людину і світ. Автор ґрунтовно проштудіював новітні дослідження з астрофізики на кшталт теорії суперструнної реальності, а також штучного інтелекту (ШІ). Власне, одне з останніх філософських питань уже в епоху пост-сучасності — як досягнути безпечного функціонування ШІ, який у принципі може становити для людини і серйозну загрозу. Роман репрезентує альтернативні історії й пропонує науково-фантастичні наративи у стилі «а що, якби…». Проте особливість письма О. Романчука у тому, що його оповідач переходить від «наукового пояснення» явищ до гуманістично-філософського. Вірогідно, створення ШІ стане можливим тоді, коли людина змінить власне уявлення про себе, про свою унікальність і вищість? Можливо, розумне життя — це зовсім не прерогатива людини, а такі форми наявні і в «неживій» природі? Просто потрібно відмовитися від людиноцентризму, за яким сховано гіпертрофований егоїзм?

Роман читаєш на одному подихові. Твір захоплює з першої і до останньої сторінки. «Зоряний кристал» — роман, у якому наявні теми трансрелігійності, властиві сучасному світу, в якому концепція мультикультуралізму на якомусь етапі зазнала поразки. Проте тут подано спробу пояснити складні феномени: що таке розум? душа? Це проекція, біополе чи результат біохімічних і біофізичний процесів? А може, це те, що Платон називав «кволією» як певний нематеріальний феномен?

До чого ж тут кристал? Не створюючи спойлеру, скажу, що кристал у романі постає символом загадковості природних творінь. Кристал — символ надточної супертехнології, якою володіє лише природа, а отже, є підстави думати, що наш світ (а також мільйони інших світів) творено не випадково.

Бог (хоча відчувається, що оповідач тяжіє до агностично-деїстичного бачення дійсності) таки не грає з нами кості.

Дмитро Дроздовський