Тому й не дивно, що за останні півроку на книжковому ринку побільшало книжок про наших класиків, які можуть зацікавити не лише фахівців, а й ширше коло читачів. Читомо підготувало огляд свіжого нон-фікшн про українську літературу, різноманітного за спектром персоналій, дискурсів та форматів. Всі вони – від антології до комік-буку – затирають образ нещасного письменства, що помирає з туги і самотньо скніє над своїми книжками, а також репрезентують живі душі хрестоматійних авторів,  їхні діалоги та взаємодію зі світом. Головними тут є необхідність критичного переосмислення всього, чому вчили у школі та університетах, а також готовність працювати над тим, щоб пам’ятники починали оживати природно і самі по собі.

Максим Тарнавський. Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі 

авторизований  переклад з англійської Ярослави Стріхи. – Київ: Лаурус, 2016. – 289 с.

Український реалізм – тема, над якою чи не найбільше познущалися дослідники, займаючись швидше рерайтом, ніж ґрунтовними дослідженнями. Хрестоматійність стала Божою карою, а прізвища відомих письменників перетворились на нудні штампи. Це не оминуло й Івана Нечуя-Левицького, який нажив образу нещасного діда. Тому книга Максима Тарнавського – канадського україніста, професора факультету славістики Торонтського університету – «Нечуваний Нечуй» є знаковою, бо це добротна фахова річ, яка розрахована насамперед на людей, які зацікавлені у струсі й трансформації письменника.

Тарнавський не намагається читати біографію і твори українського класика проти шерсті, а звертає увагу на поверхню, яку досі вперто ігнорували. Бо ж повнота його всесвіту не вичерпується реалізмом та фольклорністю, і саме висвітленню всіх замовчаних граней Тарнавський присвячує шість розділів своєї книги. Особиста географія письменника не обмежується вишневими садками та грушевими деревами – в його творчості багато важить урбаністика, міський пейзаж, а саме Київ у «Хмарах» та Одеса у «Над Чорним морем». Ба більше, він чи не вперше серед всіх українських авторів говорить у «Бурлачці» про побут робітників великої промисловості, а завдяки Наталі Кобринській переймається жіночим питанням і пише оповідання «Не той став».

На його становлення вплине давня та поважна історія духівничого роду, холодність стосунків із батьком і тепло материного спілкування, перехрестя, які зводили його із Пантелеймоном Кулішем, Миколою Лисенком, Олександром Кониським, Михайлом Коцюбинським, полеміки, що стикали консерватора-Нечуя із радикальними Іваном Франком та Михайлом Драгомановим. Це саме той чоловік, який покине вечірку, організовану на його честь, бо « десята година – я більше не можу, спати хочу» , а через кілька років тікатиме від американського шанувальника Грушевського, до якого Нечуй мав претензії через мовне питання.

До образу старого буркотуна його й приведе це саме мовознавство та війна із редакторами та видавцями проти галицизмів. І попри це його життя не дивує сюжетними піруетами, але позначається умінням видобути щастя із  «танцю місячних променів на замерзлому водоспаді» .

Інтерпретація Тарнавського заснована на загальновідомих фактах: листах, спогадах, художніх творах та наукових працях, що є відкритими всім охочим. Він не є тим революціонером, що за формою та манерою викладу кидає виклик фаховій літературі. Але тут значно важливішим є те,  що  говорить автор, а не те  як  він це робить .    

Віра Агеєва. Дороги і середохрестя

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 352 с.

Збірка есеїв професорки Києво-Могилянської Академії, літературознавиці Віри Агеєвої «Дороги та середохрестя» акцентує увагу на біографічному дискурсі, внутрішніх орієнтирах, діалогах та впливах у літературі. Це книга взаємозв’язків письменників, їх сердечних перехресть, відкритих на всі чотири боки для зустрічі ідеї, її синтезу та перетворення у щось нове та прекрасне.

Книжка розділена на дві частини: «Класики високого відродження», яка оповідає про 20-ті роки та, «Сучасники», що охоплює український так званий постмодерн. І, на перший погляд, таке розмежування композиції та епох заважає вибудувати цілісну картину, адже простір авторів першого та другого розділів хоч і є спільним, але віддаленим у часі. Але тут варто звернути увагу на назву книги. Слово «середохрестя» позначає частину храмової архітектури доби Відродження, і цілком можливо, що авторка тому так і розділяє сучасність і 20-ті роки, вказуючи на розквіт художнього слова в ці часи.

11 есеїв центруються на постатях Олександра Довженка, Миколи Бажана, Майка Йогансена, Юрія Косача, Сергія Жадана, Оксани Забужко. Проте це не остаточні персоналії, про які говорить авторка. Коло її оповіді та пізнання розширюється та об’єднується із іншими колами, що дозволяє говорити про митця крізь призму історичних, естетичних, політичних, економічних та інших впливів.

Агеєва говорить не лише про людей, а й про кордони, внутрішню та зовнішню свободу чи неволю, про перехресність сюжетів, двійництво, про складність мовного питання, яке в постколоніальному дискурсі не може трактуватись однобічно та остаточно. Авторка щоразу повертається назад, потім біжить вперед, щоб яскравіше та чіткіше передати тісноту зв’язків української інтелігенції.

Відтак ми розуміємо, що антимодерністська настанова ХХ століття спровокує сучасні теми виходу за кордони, що у поезії Оксани Забужко перетинаються і Леся Українка, і Сімона де Бовуар, і Ольга Кобилянська, і Ірина Вільде, що ліричний герой Миколи Бажана складається із вальсування «мари Достоєвкого» та Гамлета, що герої Сергія Жадана – це не бунтівні атеїсти, а носії нової віри та моралі, що заточени в трагічну безпритульість.

Тіні забутих предків. Графічні історії

Київ: Видавництво Артбук, 2016. – 56 с.

Відновлене «Видавництво Артбук» цього року приємно здивувало як оформленням (книжки «Тіні забутих предків. Книга» та «Микола Сенкоський. Карпатські листівки» увійшли до короткого списку конкурсу«Найкращий книжковий дизайн» на Книжковому Арсеналі), так і формою. «Тіні забутих предків. Графічні історії» – це комік-бук, створений клубом ілюстраторів Pictoric та арт-критиком Борисом Філоненком до виставки «Тіні забутих предків» і заснований на історіях та легендах, що супруводжували виробничий процес фільму режисера Сергія Параджанова. Для читачів, які звикли, що у коміксах йдеться лише про супергероїв, ця книга стане відкриттям. По-перше, про супергероїку тут  ані слова, по-друге, на перший погляд, текст й ілюстрація існують окремо, але насправді вони взаємодоповнюють одне одного, створюючи повну картину.

І хоча «Тіні забутих предків. Графічні історії» не зовсім про літературу, але тут відчутна взаємодія митців та ідей на спільному творчому просторі, на місці сили й натхнення. Таким стало карпатське село Криворівня, де була написана повість Михайлом Коцюбинським, а згодом і знятий фільм Сергієм Параджановим. Власне, Коцюбинський був не сам, коли працював над своїм твором. Тоді життя звело його із етнографом та літературознавцем Володимиром Гнатюком та письменником Іваном Франком, і завдяки цьому взаємообміну думками трьох визначних авторів народилось непересічне явище української літератури й кіно.

Також тут важлива присутність шістдесятників, а саме Василя Стуса та Івана Дзюби на прем’єрі «Тіней забутих предків». Ключовим для фільму та поетичного кіно стало перебування на зйомках Івана Драча, який проходив виробничу практику. Так літератор і трембіти поносив Києвом, і послугував «експонатом» для криворівненських вчителів.

Комік-бук також репрезентує й етнографічну роботу. Найцікавішою є історія про міфічну Невидиму Сокиру, яка згадується і у Коцюбинського, і у Параджанова. Це істота, що існує у магічному вимірі  «… гупа об дерева і хека з втомлених грудей» . Розповіді про неї загадкові, моторошні та магнетичні. Вони перебувають на межі дійсності та вигадки, як власне, і всі історії, вміщені у комік-бук.

Костянтин Родик. Актуальна література: пунктир-енциклопедія

Київ: Радуга.  – 255 с.

Костянтин Родик – літературний критик, науковий працівник Інституту літератури Національної Академії наук, аналітик книжкового ринку та президент Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Свою книгу він назвав енциклопедією, що є досить претензійною та амбітною заявою. Проте справу поліпшує приставка пунктир-, яка вказує на потребу заповненності та продовження серії. Але під час попереднього переглядання змісту виникає враження, що книга готувалась похапцем, адже у поняття «актуальної літератури» можна вкласти будь-який зміст.

Серед 12-ти статей про сучасних авторів є не лише українські письменники, а й найяскравіші представники популярної зарубіжної літератури. Родик говорить про Юрія Андруховича, Дена Брауна, Юрія Винничука, Умберто Еко, Сергія Жадана, Оксану Забужко, Паоло Коельйо, Василя Кожелянка, Марєка Краєвського, Тараса Федюка, Миколу Хомича та Василя Шкляра. Кожна стаття є своєрідною довідкою, екскурсом творчістю авторів.

За кількадесят хвилин читач може дізнатися про життєвий шлях того чи іншого письменника, про спектр його виданих творів та перекладів українською, може візуально ознайомитись із обкладинками, а також дізнатись про екранізації. І це дуже корисно для тих читачів, які тільки знайомляться із автором або хочуть підсумувати ті знання, які уже мають.

Подекуди, говорячи про зарубіжних авторів, Родику вдається порівнювати їх із українськими досвідами. Наприклад, пасаж про Дена Брауна закінчується зіставленням цього автора із Вікторією Гранецькою («Тіло», 2013) та Масом Кідруком («Бот», 2012). Ще одна особливість – насиченість посиланнями і влучними цитатами інших дослідників та критиків, але через це втрачається персональний голос автора.

Леонід Ушкалов. Що таке українська література

Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 352 с.

Вихід книги есеїв Леоніда Ушкалова про українську літературу є знаковим із кількох причин. Одна із них – розкриття харківського бекґраунду, що розширює географію української літературності. Адже мода на Галич звузила широту бачення українських міст та їх культурологічне значення. Ушкалов назвав власні тексти уроками, яких у книжці 45. Власне, це був вдалий підхід, оскільки кожен текст є цікавим, необтяжливим і максимально інформативним.

Автор не оминає й історії жіночого питання, яка почала розгортатись ще у Шевченкових поезіях, а згодом стійко виринула у творах Захер-Мазоха і гостро критикувалась інтелектуалами першого ряду, – Іваном Франком, Агатангелом Кримським, Михайлом Павликом, – що ставили під сумнів філософію Ніцше і критикували жіноцтво, яке впізнало у німецькому філософі свого учителя.

Есеїстика Ушкалова у «Що таке українська література?» пронизана медієвістикою та барокововістю, що не дивно, адже він є автором низки академічних праць із цих тем. Проте непідготований читач може сприйняти імена Касіяна Саковича чи Кирила Транквіліона-Ставровецького як шум і минути повз них. Проте, з іншого боку, така тяглість знову-таки створює об’ємність епох, що тісно переплетені між собою.

Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття

упорядниця Віра Агеєва. – Київ: Смолоскип, 2016. – 904 с.

Ця книга – ще один привід згадати Віру Агеєву у цій добірці, адже вона проробила титанічну роботу із впорядкування та зібрання під однією палітуркою найбільш знакових літературно-критичних праць першої половини ХХ століття. Видання маркується як наукове і складається із трьох частин, які дають зріз галузі «професійного читання» таких періодів як: початок ХХ толіття, міжвоєнний період та 40-ві роки.

Цю книгу без перебільшення можна назвати «філологічним євангелієм» як за обсягом, так і за наповненням, адже тут можна ознайомитись із літературно-критичними працями Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Сріблянського, Максима Рильського, Валер’яна Підмогильного, Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Олени Теліги, Дмитра Донцова, Юрія Шереха, Юрія Косача та багатьох інших. Також важливо побачити і відчути, як літературна критика маркує філософські, соціальні та політичні зрушення. Так за статтями Івана Франка можна простежити перехід від позитивізму до модернізації суспільства та мистецтва. Перед нами розгортаються ті соковито-мовні баталії та конфлікти ідей, які ми бачимо зокрема у статті Миколи Сріблянського, присвяченій Михайлю Семенку. Звісно, не оминули й фіксації періоду літературної дискусії 1925-1928 років, започаткованої Хвильовим, який відмовляється від примітивізації та оселянення літератури. І щоб відчути тонку, а часто й товсту гру зі словами, сенсами та ідеями – варто прочитати бодай декілька речей із цієї круговерті.

Цікаво спостерігати як цілковите неприйняття футуризму редакцією часопису «Українська хата» перетворюється на дивовижне поєднання авангардних тенденцій разом із неокласичними у виданні «Шлях», де друкувалися статті Сріблянського, Андрія Товкачевського, Михайла Рудницького, Максима Рильського тощо. Відтак розуміємо, що міжвоєнний період випрацював ореол інакшого світогляду, де відірваність від людини та символізм вже вважалась неактуальною, застарілою й невідповідною потребам та очікуванням сучасного читача. 40-ві роки перш за все асоціюються із Юрієм Шерехом, який зупинив свій дослідницький погляд на поезії неокласиків, що було для української літератури дуже важливим з точки зору заперечення етнографізму та відкидання символізму. На думку критика, національний стиль мав надалі відбуватися в тональності романтики вітаїзму Миколи Куліша та Юрія Яновського.

Тетяна Калитенко