На Миколая чи Різдво кожна дитина мріє зранку знайти під подушкою не різочку, а подарунок. І мудрі батьки, серед іншого, завжди замовляють Святому гарну дитячу книжечку. А таких, попри кризи та незгоди, в Україні все більшає. Тож не дивно, що у «Мистецькому арсеналі», де вирував великий різдвяний книжковий ярмарок, цими днями було велелюдно. Там ми і зустрілися з відомим дитячим письменником Іваном Андрусяком, який віднедавна є і головним редактором зовсім нового видавництва «Фонтан казок». Власне, зі свята і почалася наша розмова.«Цього року Миколай принесе мені одеколон для гоління і цікаву книжку»

— Іване, а що для тебе самого є свято Миколая?

— У мене з дитинства най-най-найулюбленішими святами є Миколая, Різдво, Великдень (саме так: Великдень, а не Пасха) та Івана. Я родом iз Гуцульщини, де народні традиції — попри всі як позитивні, так і згубні впливи цивілізації — все ще відіграють у житті людини дуже важливу роль, тож для мене передчуття дива в ці дні дуже органічне, справжнє і щире. Скажімо, жоден Дід Мороз до мене ніколи не приходив і я досі ставлюся до цього персонажа вкрай насторожено — мені він завжди був атрибутом «шкільного офіціозу», таким самим, як піонерський галстук, якого треба було зав’язувати на час уроків, але, йдучи додому, ми зазвичай ховали його в кишеню. Зате Святого Миколая завжди чекали з нетерпінням — він був не «на позір», а в душі, і ми, малі, його по-справжньому любили навіть тоді, коли вже здогадувалися, як під подушкою опиняються подарунки.

— А він завжди щось приносив?

— На жаль, не завжди (усміхається). Найсумнішими для мене були роки, коли я жив сам, уже далеко від батьків, але ще без власної сім’ї, і Святий Миколай не приносив мені мандаринок. Але я все одно не переставав його любити. І ось тепер я здогадуюся, що цього року, скажімо, він принесе мені одеколон після гоління (бо в мене саме закінчується) і гарну книжку (бо книжки він приносить завжди) — і на душі стає тепло-тепло, незалежно від того, чи тобі шість років, чи сорок шість... Це знак любові, а вона — найважливіший Божий дар.

— А що видавництво «Фонтан казок» принесло дітям до Святого Миколая?

— Передовсім це «Зайчикове Різдво» — моя віршоказка з розкішними ілюстраціями чудової харківської художниці Юлії Пилипчатіної. Це маленька книжечка, бо ми намагалися зробити її максимально доступною за ціною — однак, ясна річ, не за рахунок якості. У цій книжечці Миколай приносить Зайчикові, який узимку скучив за сонечком, саме «сонячний» подарунок — це я кажу до того, що найкращим подарунком для дитини, яка любить читати, стане кожна гарна книжка, незалежно від того, чи вона тематично пов’язана зі святом. А ми, «Фонтан казок», прагнемо робити винятково такі — в усіх сенсах гарні книжки.

«У нас завжди були люди, готові вкладати гроші в те, щоб діти росли в атмосфері живої національної культури»

— До речі, про «Фонтан казок», який з’явився на українському книжковому ринку зовсім недавно. Взагалі, останнім часом книговидання почали називати справою або фанатиків, або безумців. І в цьому є частка істини, бо і ціни на папір та поліграфію не просто полізли, а шугнули вгору, і більшість свідомих українців тепер витрачають гроші не стільки на книжки, скільки на армію та благодійність. А ви не лише відкриваєте нове видавництво, а й за рік спромоглися видати до десятка цікавих книг. У чому секрет?

— Досі в Україні справді не було уряду, який би думав про майбутнє. Але в нас завжди були свідомі люди, готові вкладати гроші не лише в те, чого ми всі потребуємо зараз, а й у те, щоб наші діти росли у здоровій атмосфері живої національної культури. Без сумніву, в усіх сенсах сучасна дитяча книжка є одним із найважливіших чинників формування такої атмосфери.

«Фонтан казок» створили саме такі люди — які усвідомлюють, що як би складно не було нині, але жити лише сьогоднішнім днем не можна, конче треба думати про майбутнє! Прикметно, що це не бозна-які багаті люди — скажімо так, середній клас, який і був, до речі, кістяком Майдану.

Нам видається, що в Україні вже є достатньо батьків, які усвідомлюють значення доброї книжки в розвитку й становленні дитини і готові обирати для неї не що завгодно за принципом «аби дешевше», а справді якісні видання, які й пропонує «Фонтан казок». Так що наше видавництво — не короткотерміновий благодійний проект, а відповідальне й перспективне українське підприємство. Ми впевнені в тому, що навіть у таких непростих умовах, які склалися зараз, в Україні слід вести видавничий бізнес і формувати якісну пропозицію, яка неодмінно знаходить свого читача, шанувальника — і покупця, ясна річ.

— Ти зараз багато їздиш Україною, зустрічаєшся з читачами. Наскільки змінилися діти і їхні запитання за останні півроку? Які з дитячих запитань найбільше вразили?

— Складно сказати... Я знаю, що вони все розуміють — і про те, що відбувається в країні, і хто є хто, і про «ла-ла-ла» усе знають, як би ми до цього не ставились. Однак іще торік вони так само все знали про те, хто такі Янукович і його прихвостні, й завжди дуже жваво реагували на мої фразочки про те, що «Бабай живе у Межигір’ї».

Однак показовішими тут, як на мене, є не короткі зустрічі з письменником, а поведінка дітей у звичному для них середовищі. Так, мої маленькі сусіди в Березані ще років зо два тому, граючись у війну, вишикувались у мене під вікном, і їхній командир, хлопчик років п’яти, запевняв: «Ми не проти німців, ми спецназ». А цього літа вони вже чітко воювали «з Росією» — незважаючи навіть на те, що дехто на своїй саморобній «зброї» ще малював, наслідуючи побаченим по ТБ фільмам, червоні зірки.

— А яка книжка потрібна дітям? Зараз усе більше в дитячій літературі спостерігається тенденція наближення книжки до комікса. Тобто визначальними стають ілюстрації, а тексти — наче доповнення до ілюстрацій. Взагалі це плюс чи мінус?

— Тут важливо не сплутати два поняття — дитяча література і дитяча книжка. Література — це текст, себто лише одна зі складових дитячої книжки, для якої рівнозначно важливі і всі інші складові: робота художника, дизайн, формат, папір, шрифт, навіть кегль — тут не має бути «дрібниць».

Наступне запитання: на кого зорієнтована саме ця книжка? Якщо на дитятко двох-чотирьох років — то тут образна складова, робота художника, без сумніву, виходить на перший план. Саме художник тут може як «витягнути» посередній текст, так і «вгробити» шедевральний. А вже далі що доросліша дитина, то визначальнішу роль у книжці для неї відіграє текст, робота письменника, тоді як художнику все більшою мірою відводиться роль ілюстратора.

Як на мене, в нас обмаль сучасних книжок саме для отого найніжнішого віку. Зазвичай наші видавці можуть запропонувати цим діткам народні казки, трохи книжок-іграшок і «розвивалок», трохи гарної поезії (і, на жаль, багато кепської віршомазні), — однак майже немає казок та історій, написаних максимально просто й доступно, як того вимагає цей вік, але не «тупо». Натомість ми маємо цілу плеяду прекрасних молодих художників, які для цього віку працюють напрочуд класно! А письменниками тут «поле не оране» — ми зіткнулися з тим, що наш «Фонтан казок» зi збіркою оповідань «Коротунчик» Олега Чаклуна майже не має на українському ринку «конкурентів».

А взагалі, дітям потрібні різноманітні книжки — і ті, де художник «головніший» за письменника, і ті, де «головніший» письменник, і ті, де є «паритет». Важливо, щоб усі вони були створені відповідально і зі смаком.

— А як щодо однієї з найрезонансніших книжок цього року — твого «Третього снігу», яка потрапила до рейтингу ВВС і викликала неоднозначну реакцію у багатьох критиків. Та ж Світлана Пиркало назвала її «страшною книжкою».

— Про неоднозначну реакцію багатьох критиків уперше чую! Навпаки — «Третій сніг» отримав відзнаку «Форуму видавців» і більше десятка дуже позитивних рецензій, не кажучи вже про численні відгуки в блогах і соцмережах. Той же сайт ВВС опублікував навіть читацьку рецензію школяра Микити (жаль, що вони так і не назвали його прізвища), так само дуже прихильну. Мене така одностайність, правду кажучи, вже навіть трохи схвилювала, бо книжка справді непроста. Це дуже «українська» книжка, в якій порушено чимало наших, сказати б, внутрішніх проблем, притому далеко не завжди в політкоректний спосіб. Це розмова з дитиною (у формі казки, звісно) про нашу національну, мовну й культурну ідентичність. Там є персонажі, списані з «крутеликів» і «мажорів», які й розмовляють так, як «у житті», — суржиком. Без сумніву, наших «цнотливих» критиків чи різного штибу космополітів така розмова мусила б дратувати, тож я думаю, що «страшна книжка» — це тільки перший голос від них, а далі буде.

— І все ж, оті Альони, Ігнати, гаспадін Дмітрій... Це була свідома провокація?

— Це жодним чином не провокація. Я є переконаним прихильником того, що з дитиною треба розмовляти про все, у тім числі й про негативні, неприємні, болісні речі. Інша справа — як розмовляти. Якщо тупо «вивалити» на малюка гору жахіть — це ні до чого доброго не приведе. У «Третьому снігові» я намагаюся на прикладі казкових взаємин лісових мешканців поговорити про реальні взаємини між людьми в нашому сучасному світі, де груба сила часто вважає себе непереможною — але завжди є добро і любов, здатні реально їй протистояти; де є моменти страху і болю — але неодмінно є час і місце для усмішки і співчуття, для виявів людяності — і в «крутеликів» та «мажорів» теж. Як на мене, чи не найважливішим у цій розмові є питання про те, з ким дитина, читаючи цю книжку, асоціюватиме себе: з розбещеним ведмедем-«мажором» чи з кмітливим і спраглим знань їжаком; із розумним, хижим, але справедливим вовком чи з авантюрним винахідником дроздом; із білочкою, яка «все про всіх знає», але воліє ні в що сама не втручатись, чи із зайцем, який перечікує тривожні часи на городах, замріяно спостерігаючи за тим, як росте капуста...

«Сучасний світ стає більш «технологічним»

— Довгий час твоє ім’я асоціювалося з видавництвом «Грані-Т». Чим відрізняються ці два видавництва?

— У видавництві «Грані-Т» я пропрацював сім років — це був для мене дуже важливий досвід і як для редактора, і як для письменника, адже там вийшло чимало моїх книжок, які полюбилися маленьким читачам. І ми зробили там дуже багато цікавого. Але час не стоїть на місці — нинішні малюки вже трохи інші, аніж ті, які були малюками сім років тому. Приходить нове покоління, яке потребує нових книжок, — саме для нього передовсім і працює «Фонтан казок», тим паче що наразі більшість наших видань адресовано саме найменшим.

Сучасний світ стає більш «технологічним», і на малюках це все виразніше позначається, тож й у своїй роботі ми намагаємося це враховувати, готуючи, скажімо, казки Олега Чаклуна про «Мікробота» і світлові комп’ютери або ж творену кількома поколіннями українських поетів «Хмарну абетку» (назва ще дуже попередня), присвячену взаємодії дитини з новітніми технологіями, а також інші проекти, спрямовані на всебічний розвиток сучасного малюка. Це дуже важливі речі — однак не менш важливо, щоб цей розвиток базувався на глибинних українських народних традиціях, бо що-небудь справді нове й цікаве годі створити без тяглості культури, без відчуття кореня. Тому для нас рівнозначно важливі й такі книжки, як «За руку з черепахою» та «Івасик, Ісусик і Марічка» поета Василя Карп’юка й художниці Христини Стринадюк, створені на дитячому сприйнятті глибин гуцульського фольклору.

— І все-таки, ви віддаєте перевагу новим іменам чи вже перевіреним авторам?

— «Фонтан казок» націлений на відкриття — в усіх сенсах цього слова, зокрема й на відкриття нових українських авторів чи нових творчих іпостасей уже знаних письменників і художників. Це є «роздинкою» майже кожної нашої книжки — з нами за півроку роботи вже дебютували письменник Олег Чаклун (якого критика встигла назвати найяскравішим і найтаємничішим дебютом останнього часу в українській дитячій літературі) і художники Ольга Пилаєва, Марта Кошулінська і Христина Стринадюк. Василь Карп’юк, знаний як чудовий «дорослий» поет, з нами увійшов у дитячу літературу, — а невдовзі чекайте відкриття нових іпостасей цілої низки прекрасних сучасних українських письменників і художників — Сашка Дерманського, Сергія Пантюка, Юрія Бедрика, Галини Манів, Оксани Куценко, Надії Каламєєць, Юлії Пилаєвої, Ольги Кваші...

«Фонтан казок» — щоб напувати мрії!» — таке ми собі обрали гасло, ото й намагаємося саме в такому ключі працювати.

Наталка Позняк-Хоменко