Американців знайшлося аж двоє - мій чоловік і якась білява жіночка за 50. Я, повагавшись недовго й уявивши собі перспективу пояснення службовцям на борту красивого катера, що я тут чиясь там дружина і якимось боком теж хочу впхатися на катер-для-американців, зітхаю і понуро бреду пакуватися разом зі своїми співгромадянами до великого, старого, іржавого радянського тролейбусу, і поки тітки квокчуть, а дядьки кричать "Саня, ета же нє мой красовак", дивлюся сумно за вікно у монохромний дощ.

Випереджуючи спроби паркетних фройдів покопатися в моїй немудрій голові, розкриваю секрет: я вже котрий день не можу змусити себе піти зробити новий закордонний паспорт, а відтак піти в посольство і комусь доказувати, що я не заробітчанка, не проститутка і не мрію про загранічне ПМЖ, а просто хочу візу для своїх мандрівних і культур-трегерських егоїстичних цілей.

(Ну і як же приємно за умов позитивного результату дивитися в круглі очі шенгенського прикордонника, що витріщається в нападі культурного шоку на мою трирічну мульти-візу в цілком чистому українському паспорті... Правда, для цієї приємності треба себе таки пересилити й зібрати документи).

А все-таки цікаво, чи за мого життя вдасться застати зміни ставлення до українців за кордоном. Бо щось скільки б ми самовіддано не тикали їм в очі нашими клічками-шевченками, науковцями, дівчатами джеймсів-бондів, оскароносними акторками й режисерками українського походження, перекладеними письменниками й цигано-київськими музикантами, ми в їх очах - вічні заробітчани.

Секс-працівниці включно, вони теж на заробітках (одна дівчина у своєму бажанні "зробити собі зуби" - себто, заробити на стоматолога - аж в Амстердамі опинилася...)

Ну або інша іпостась - зла жінка зі Сходу, захланна фатальна падлюка, що "панаєхала" тут забирати собі всі "астаткі розкаши" - чесних довірливих західних чоловіків із їх зарплатою, податками й пенсією.

По-іншому нас просто відмовляються сприймати. Кон´юнктура не та. Давайте швидко глянемо взагалі на те, що популярне. Оно, приміром, Марина Левицька. Прекрасна англійська письменниця, читати в оригіналі (в перекладі не пробувала) весело, легко й цікаво.

Україна в її "Двох Караванах" чи "Історії тракторів по-українськи", звісно, не зовсім правдоподібна: шахтарі з Донеччини поголовно говорять українською а дочки професорів київського університету, начитавшись наташ-ростових, їдуть збирати полуниці на полях негостинної Англії, але червона нитка, як ви вже зрозуміли, протягнута достеменно: заробітчани, торгівля людьми, всі бідні-нещасні й злі-недобрі, наречені з Інтернету, пройдисвіти з мобілками.

Щоби читачі побачили, що у них самих не все так зле. Що ніхто не відбирає паспорт і що захищає профспілка, і навіть якщо він опиниться, одурний, надворі, то прийде хтось із благодійних організацій і дасть безкоштовної каші з маслом.

Одна знайома режисерка з України вже купу років живе в Парижі. І от захотілося раптом нахабі зняти фільм - психологічну драму з вирішенням екзистенційних проблем людської особистості. "Е... нє! - сказали їй. - Нашо таке знімати? Таке й французи знімуть! А чого б тобі, дорогенька, не зняти фільм про поневіряння дівчинки зі Сходу у Парижі? Оно ти сама як по горищах перебивалася, як тільки переїхала?" Ну, і піпл, відповідно, дуже добре все схаває.

Якось була в Берліні на презентації книги Сергія Жадана. "І що, - допитувалася, роблячи болісне лице модераторка, - у вас там так і правда п´ють горілку всі безнадійно серед білого дня, під кіосками?!"

Зала на мить завмирала в очікуванні. "Ні, - терпляче зітхав Жадан, - в цьому романі описуються реалії початку дев´яностих..." Модераторка розчаровано зітхала, але знову пробувала поцікавитися бідуванням Східної Європи через три запитання...

(Воно, звісно, було кілька років тому... І, для сумної справедливості варто зазначити, що тоді я й гадки не мала про те, що в Україні працює машина часу - дев´яності повернулися, гоп-ца-ца!)

Пам´ятаю, коли я вперше потрапила до Франції в геть юному віці, мою благодійницю (тітку, в якої я жила, вигравши дитячий літературний конкурс) буквально ображало те, що я не непритомнію на вигляд свіжих фруктів і не розповідаю про те, як у мене мама п´є горілку, а тато б´є нас із сестрою трубою від пилососа.

Важко їй давалися мої розповіді про художню школу й книжки, котрі в нас діти теж уміють читати. "Дивна якась дівчина", - вирішила тітка про мене, коли я ніяк не прореагувала на показаний мені чек із супермаркету і її слова "От бачиш, скільки ми тут витрачаємо щодня на їжу? Це ж по-вашому сто доларів!!!"

Але, знову для справедливості, мушу сказати, що то не лише України стосується, отаке от сприйняття ситим європейським світом голодного всього-іншого. Що у фільмах Кустуріци? Цигани, бідні села, пиятика, лайно, кури, стрільба з вогнепальної зброї.

Що у левовій частці всіляких пулітцерівських премій і бестселерах штибу "Лондостану"? Що в оскароносних фільмах, як от "Мільйонер із нетрів"? Правильно, будні нещасних і голодних. У найліпших випадках - із добрим, катартичним кінцем, де добро перемагає зло і в героя купа грошей, принцеса і освіта в найліпшому світовому університеті.

Але частіше - просто "правда жизні". Від неї, рідної, нікуди не втечеш: з десакралізацією літератури історично так склалося, що почали описуватися драми "маленької людини" замість пафосних героїчних саг.

Але все ж таки... Все ж таки дуже часто хочеться, щоби тебе сприймали поза межами оцього "битійо опрєдєляєт сознаніє". Бо і буття в тебе може бути відмінне від їх стереотипного уявлення про нас, занюханих, і свідомість.

Особисто я і мої друзі не втомлюються мило посміхатися француженкам, котрі, тримаючи в сумочці максимум блискучий томик якої-небудь анни-гавальди з її героїнями, ладними померти, перебігаючи дорогу на вигляд трендових туфель у вітрині, ледь не обурено питають цю негідницю зі Сходу: "Як?! Ти розумієш Пруста?!!"

Ірена Карпа