Від Наталки Полтавки і Марусі Квітки-Основ´яненка до Марусі Чурай Ліни Костенко довга шеренга жіночих образів не втомлювалася втілювати ідеали працьовитості, стриманості, жертовності та глибокої духовності.

Трохи веселіше стало щойно в сучасній літературі, коли з´явилися сексуально стурбована мізантропка у Забужко; замучена гнітючою дійсністю «Без мужика» істеричка у Кононенко; розвінчана німфоманка «пор’ядна львівська пані» у Клименко тощо. Захмарний ідеал наблизився до дійсності, отож на сьогодні маємо героїнь на будь-який смак. Образ жінки може зберігати традиційну трагічність і схильність до фатального кохання (романи Люко Дашвар), а може бути представлений веселими пофіґістками, як-от у «Колекції пристрастей» Наталки Сняданко, «Планеті тьолок» Ірени Карпи чи «Тра-ля-ля» Юлії Бурковської. Бувають літературні героїні стримано-картонні, як у Галини Вдовиченко чи Ірен Роздобудько: з ними, як правило, відбувається чудо, на яке вони заслужили своєю бездоганною поведінкою. Останнім часом з’явилося багато героїнь «дивних», не схожих на інших, особливих і теж трохи трагічних (на це натякають уже самі назви творів: «Дівчинка з химерами» Олени Захарченко чи «Дивна така любов» Анни Багряної). У цих жінок теж усе складається добре, але досягають вони цього завдяки своєму таланту, прихованому дару чи надприродним здібностям.

Позірне розмаїття на практиці виявляється не надто переконливим. Українським письменницям дуже, дуже не хочеться розлучатися з образом ідеальної жінки. Навіть заплакана і з фінґалом під оком українська жінка – вродлива й розумна, але довірилася не тому чоловікові. Навіть якщо українська жінка їде кілька кілометрів, не знімаючи авто з ручника, все одно в неї волосся до дупці, а такою дупцею могла би пишатися сама Маруся Чурай! Словом, українській ментальності ніколи не було притаманне оспівування убогості, сірості й недолугості – це доля злюмпенізованих російськомовних героїнь макулатури на лотках біля метро.

Що має відчувати пересічна читачка, спостерігаючи за життям літературних красунь? Як не заробити комплексу неповноцінності, оглядаючи власний целюліт і вуса? А головне – який сенс у регулярно повторюваній історії Попелюшки, якщо вона весь час красуня й розумниця, а отже, перетворення не відбувається? Популярність чисельних мильних опер ґрунтується якраз на такій разючій зміні: страшненька Катя Пушкарьова стає вишуканою й привабливою. Вищий же пілотаж мав би полягати у прищеплені пересічній читачці істини про те, що тебе можуть любити такою, як ти є: з другим підборіддям, рідким волоссям, занадто гучним сміхом і вмонтованим у карму генератором неприємностей. Отож, видається, що сучасній українській літературі страшенно бракує образу такої собі чарівної мантелепи – вітчизняної Бріджит Джонс, ходячого нещастя з поганими звичками, здатної пробудити віру в себе у найдепресивнішої товстухи.

Усі ці роздуми я, звичайно, описую не просто так, а з конкретною метою – скерувати вітчизняну читачку, загнану в глухий кут розумницями і красунями, до книжки, яка розповідає про типову мантелепу. Або, точніше, чарівну польську мантелепу. Героїня повісті «Шалене танго» письменниці Йоанни Фабіцької (сама авторка називає твір «істеричним романом», але не бійтеся, там не 800 сторінок) на ім’я Ядзя має багато різних мінусів на зразок жирових складок на животі, схильності до алкоголізму, пліток та істерик. Крім того, Ядзя майже нічого толком не вміє, в неї немає жодного видатного таланту і з цього приводу вона не припиняє депресувати. З інших неможливих для справжньої української жінки рис – Ядзя погана матір і може сидіти на унітазі, не зачиняючи дверей. Її не по роках розумний синок Гуцьо мусить сам турбуватися про себе і про маму, а своє майбутнє кохання Ядзя обблювала в літаку. Словом, у цій книжці є багато від серіалу «Секс у великому місті» і мало – від творчості Марії Матіос.

Банальний сюжет про чергову Попелюшку, котра втратила все і з головою зарилася в паперові носовички, приємно пожвавлюється вартими довіри сценами справжньої жіночої дружби: напившись і скинувши «ті срані ліфчики», Ядзя з колежанками відправляють анкету на танцювальний телеконкурс (нічим не гірше за чарівне яблуко або чужий мобільний у кишені!). Із трьох мантелеп доля вишкіряється найбільш безнадійній: саме на конкурсі Ядзя зустріне анітрохи не ідеального чоловіка з кризою середнього віку, комплексом колишньої зірки і пустуватим гаманцем. Звісно, цей чоловік із красивим польським іменням Ципріян виявиться саме тим єдиним, завдяки кому Ядзя перетвориться зі священної корови (насамперед у сенсі грації) на улюбленицю публіки. Разом вони перестануть гнатися за престижністю, популярністю й зовнішньою вродою, знаходячи щастя у спільних родинних розвагах, які, щоправда, завжди загрожують перерости в якусь чергову бздуру – а що ще потрібно для щастя справжній мантелепі?..

Йоанна Фабіцька. Шалене танго / Переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2010.

Тетяна Трофименко