Літературні інтелектуали можуть заперечити, що хіба міг Микола Жулинський про Ірену Карпу писати за сім років до її народження? Писав би, прикладом, за рік, за два, а то аж за сім років до її появи
на світ! Але я все ж таки стоятиму на своєму — безперечно, писав. Фактично про неї.

Так от, коли Микола Жулинський бозна-коли в часописі «Дніпро», який за тодішньою літературною ситуацією був дуже і дуже помітним виданням, писав про Ірену Карпу, він слушно (ще тоді) зауважував, що цій прозі властива «своя стильова система», в якій «взагалі продумана конструкція фрази, почувається «байдужість» до композиції, майже відсутній підтекст».

Микола Жулинський гостро відчув одну з найприкметніших рис такої прози — концептуальну продуманість слова-вислову-фрази, що беззаперечно притаманна Ірені Карпі. Я б сказав, що її тексти (не стану обзивати їх «творами») — це насамперед апологія фрази. А її фраза, її стиль — це передусім старий добрий стьоб. Те, що пропонує Ірена Карпа, є доволі прикольною стьоб-реальністю, розтиражованою книжками «50 хвилин трави (Коли помре твоя краса)» (2004), «Фройд би плакав» (2006), «Перламутрове порно (Супермаркет самотності)» (2005), «Bitches get everything» (2007). А для стьоб-реальності цілком природна також поява стьоб-аналітики.

Отже, що таке стьоб і як його потрактовувати?

Стьоб — це дуже прикметний феномен, який безнадійно притаманний сучасній цивілізації. Яка — хай як це парадоксально прозвучить — завдяки явищам на кшталт стьобу не тільки живе, а й виживає. Стьоб охопив найрізноманітніші сфери людського життя — політику, журналістику, літературу, педагогіку, шоу-бізнес тощо. Це найпрекрасніша форма спілкування, коли можна говорити, говорити і говорити про все — цебто ні про що. Коли можна говорити зовсім не для того, щоби тебе слухали. Але коли тебе ще й слухають, себто читають, як нині Ірену Карпу, то про що іще можна мріяти стьобмену або стьобвумен?

Дайджест подієвих реалій у текстах Ірени Карпи має доволі лаконічний вигляд: головпер (себто провідний персонаж) обов’язково й безперестанно переміщується — іде, їде, й у процесі своїх переміщень неухильно продукує стьоб. Карпа не обтяжує своє прозове життя-буття настирними шуканнями нових фабул чи, ще гірше, сюжетів. Фабульна одноманітність її текстів так само прогнозована, як і нестійкість українських політиків.

Якщо брати генезу текстів Ірени Карпи, то схиляюсь до узагальнення, що ключовим, основоположним, ба навіть фундаментальним у її стьоб-практиці є «Полювання в Гельсінкі» (зі збірки «50 хвилин трави»). За великим рахунком, у цьому прикольному тексті вона висловилася повністю — себто подала всі основні свої лексичні й семантичні «заморочки». «Перламутрове порно» і «Bitches get everything» у своїй текстовій основі є тривіальним тиражуванням, а якщо точніше — мутаціями того, що було, як полюбляють висловлюватися літературознавці, творчо напрацьовано у «Полюванні в Гельсінкі».

Молода жінка-вамп, що зазвичай є і героїнею, і нараторкою текстів Ірени Карпи, передусім заманіфестовує себе в іпостасі психологічного вампіра. І це виходить у неї досить переконливо. Хоча вона — як Катакана Клей із «Перламутрового порно» і Тріша Торнберґ з «Bitches get everything» — не проти того, щоби проідентифікувати себе і як сексуального вампіра. Хоча такою нараторка-героїня виглядає більше на словах, позаяк турботливо наповнює свій стьоб сексуальною екзальтованістю. Карпа не стільки реконструює чи комбінує секс, скільки міфологізує його. І це виглядає приємною банальністю.

Ірена Карпа з підвищеною інтимністю працює зі словом. У її лексичному депозитарії вистачає нонконформістської лексики, яка дозволяє принципово-неупереджено-пристрасно передати все багатство життєво-індивідуальних вражень, що ними вирізняються її герої, а частіше нараторки-героїні. В арсеналі цієї лексики особливу роль відіграє тріумвірат слів, який може бути узагальнений і абстрагований як СГС. Ця абревіатура звучить так само мелодійно, як і кожне із цих слів окремо — себто «сука», «гівно», «срака». Цими водночас діловими і душевними словоформами привабливо рясніють тексти Ірени Карпи, наочно засвідчуючи талант письменниці помічати все найцінніше-найдобріше-найвиразніше у своїх ескіз-персонажах, людях і навколишній реальності.

Ірена Карпа, поза сумнівами, належить до фаланги прозофілософів нашого часу. Вона поціновує сучаснорозмовну термінологію і намагається всю повноту життя висловити реактуалізацією класичної статево-професійної лексики. Вона вигодовує свої тексти — насамперед «Полювання в Гельсінкі», «Перламутрове порно», «Bitches get everything» — довірливою і задушевною обсценною мовою, яка — не варто забувати — випестувана статевими фактурою і реаліями. Тексти на кшталт «Полювання в Гельсінкі», «Перламутрового порно», «Bitches get everything» — це смачні «плювки» у благопристойні фейси тих, хто думає, що їм усе-усе відомо про шукання і «найзамежовіші» береги нової естетики.

Ірена Карпа не настільки артистична, щоби бути виключно одноманітною. Більше того, вона намагається бути різною. Інколи їй це вдається. Вона прагне заявити, що володіє не тільки обсценом. Інколи в неї це виходить. Вона не проти, аби продемонструвати, що спроможна відчувати слова не лише як натяк або розмову про геніталії. Інколи і це їй вдається продемонструвати. Хоча й у таких пориваннях-виявах вона воліє залишитися собою.

Не збираюся нікого подивувати, але в Ірени Карпи є і смак до по-національному колористичного слова. Смак, який вона не піарить, не виділяє і не поспішає «світити». Проте вона відчуває національне слово, виставляючи на кін його розмовні, знижені відтінки та полюбляючи його веселі, нерідко жартівливого ґатунку інтонації: «І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на ґлобальні теми», «Спершу було валанцаннязимним провінційним містечком...», «Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом» («Фройд би плакав») (тут і далі виділено мною. — Я.Г.). Ірені Карпі імпонує грати на заниження. Їй украй імпонує примітивізувати свої тексти нагромадженням обсцену, монотонної подієвості, а також почуттєвості на рівні першої сигнальної системи. Хоча її приховане єство значно складніше, що вона намагається приховувати і що їй інколи не зовсім вдається.

Час від часу Ірена Карпа може буквально шокувати не просто вражаючою традиційністю — а безнадійним традиціоналізмом свого мислення. Про що йдеться? Про те, що Ірена Карпа, смачно плюндруючи уявлення про естетику і поетику, інколи послуговується — щодо текстів, які творять її персонажі, — найузвичаєнішими визначеннями і характеристиками, неначе висмикнутими з наукової чи популярної студії, як-от у реченнях «Вона ніяк не могла докінчити стьобного оповідання з цього приводу» («50 хвилин трави»), «Ліниво пописую оповідання в той час, як всі паряться підготовкою до теорграматики», «Впишеш той епізод до свого роману?» («Полювання в Гельсінкі»). Та й себе літературно стурбований персонаж сприймає не інакше, як «письменника». Хоча інколи в нього при всій його нарцисичності зблискує думка-здогад: «Якого дідька вони друкують моє графоманство?»

В неї є відчуття вербальної ситуації. Вона могла б стати модною і стильною журналісткою і підтримувати свій бренд стільки, скільки відчувала б у цьому потребу. А так їй доводиться видавати свій навколожурналістський стиль за новочасну літературу. Тероризуючи себе при цьому реченнями з безконечними «відтак», з яких можна було б скласти не тільки окремі «оповідання» чи «роман», а й цілу книжку.

Ірена Карпа позиціонує себе як безперечно сексуальну літперсоналію. Її вміння «глянсово» роздягатися викликає неабияку літературну повагу, позаяк стриптиз, на превеликий жаль, у нас ще не став каноном літпроцесівської поведінки. Сексуальною експресивністю, одне слово, секспресивністю і, відповідно, секспресіями проткано чимало її текстів — «50 хвилин трави», «Ґанеша і Синкопа», «Полювання в Гельсінкі» (що склали текстову сім’ю збірки «50 хвилин трави»), «Перламутрове порно», «Bitches get everything». Сексуальними реаліями вона вигаптовує чуттєві інтенції та візії своїх персонажів, їхні екстримні діалоги й примхливі дії. Її прозові особи, безумовно, живуть не сексом єдиним, проте недовго. Своїми текстами Карпа неначе промовляє: секс — це наше все.

У вербально-інтимних позиціях, точніше в інтерпретації сексу як тексту, Ірена Карпа обіймає місце між Юрком Покальчуком і Юрієм Винничуком. Від предметно-натуралістичного Покальчука, який незмінно лідирує в номінації на знавця внутрішніх особливостей сексуального вторгнення, в її прозовому стилі зяють культові «трахати»-«трахатися»-«відтрахати». Від необарокового Винничука, який ревно турбується про свій статус-кво поета-лірика сексу, в її прозовій мові зігрівають душу форми «грати»-«вграти»-«виграти» (себто жінку).

Те, що в Карпи є хист, навички, потяг до нарисової форми, благополучно засвідчив текст під психоаналітичною назвою «Фройд би плакав», написаний ледь не в ортодоксальних репортажно-подорожньо-журнальних традиціях. Тільки переводити секс у розряд нарисових форм насправді означає позбуватися його. Або принаймні просто «постьобатися» з сексу чи на сексуальні теми. Чим переважно й займаються такі героїні-нараторки, як Катакана Клей і Тріша Торнберґ, живописуючи свої «екзотичні походеньки» інтимного присмаку. Утім, присмаку в цьому живописанні значно більше, ніж інтиму.

Ірена Карпа веде свою текстову (та й не лише текстову) канву в такий завзято-ортодоксальний спосіб, щоби безальтернативно домінувати в номінації секс-гьорл української прози. Або принаймні «жіночої прози». Проте не все так сексуально просто — у її текстах, звичайно ж.

Викликає занепокоєння — і, додам, чимале, що її персонажі багато говорять про секс. Себто в Карпиних текстах в основному самі розмови про секс, а самого сексу, я б сказав, катма. Бо не будеш же серйозно, по-дорослому сприймати такі текстові інсталяції, як «Спання в теплому одязі, в бордерських штанях, куртці і шапці — не найсексуальніша штука на світі. Біда в тому, що секс-потягу на це начхати — він і ватні штани проб’є. Щастя в тому, що коли всередині тебе горить вогонь лібідо, жодна чортівня до тебе не підступиться. Ну, і сусіди по нарах не заснуть — так дико розпікається довкола тебе повітря. Все стає гарячим і вологим» («Bitches get everything»). У них Ірена Карпа вкотре обходиться підлітковим описом, що лише віддалено натякає на ймовірну сексуальну контактність.

Або ж уявлюваний проект від Катакани Клей під багатоекстримною назвою «Сексуальна Фантазія». Коли, ледь не заснувши від секс-інтриги, я прочитав цю «Сексуальну Фантазію», мені стало гірко й боляче. Дуже боляче й невимовно гірко за українську літературу. І це українські, та ще й молоді, письменники називають сексом? Як же вони живуть, якщо не можуть виписати нормальної сексуальної сцени-картини-панорами, а то й сексуальної битви? Як же це всі ми — педагоги, критики, літературознавці — могли допустити? Куди ж дивилася школа, наука, система освіти? І от мені, сороказгакомрічному професорові, прикро й безнадійно подумалося: прямо хоч сам сідай і пиши. Треба ж бо передавати досвід молодій літ-секс-генерації. Особливо коли в неї такі невибагливі-нерозвинені-несформовані Сексуальні Фантазії.

Ірена Карпа так наснажено декларує власну сексуальну заангажованість, що власне для сексу в її текстових колажах та інсталяціях місця майже не залишається. Вона не стільки зображує, скільки вербально інспірує сексуальні емоції. Хоча в цьому можна віднайти свій шарм, позаяк без будь-якого перебільшення є підстави говорити про неї як про «людину слова» А це вже предметне підґрунтя для розважливої наукової розмови. Як у нас із вами.

Ярослав Голобородько