Re: цензії

28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності

Літературний дайджест

13.08.2010|07:20|Inozmi

Юрій Андрухович: Будь ласка, пильнуйте мою країну!

В Україні стрілки годинника повернули назад. Не минуло й півроку після останніх виборів, а від колишнього демократичного підйому мало що лишилося.

Письменник Юрій Андрухович описує «внутрішню окупацію» своєї країни та кошмар, на який життя в ній перетворилося. На сторінках німецької Frankfurter Allgemeine Zeitung він звертається по допомогу до Європи.

Напевно, пора усерйоз перейнятися власною підсвідомістю. Мені дуже не подобаються мої сни. З дивною наполегливістю і стійкою періодичністю вони навідують мене, починаючи з лютого-березня цього року. Приблизно з того часу, коли й сама українська дійсність почала дедалі більше нагадувати суцільний сон. Найгірше, що з нього неможливо прокинутися. Він триватиме щонайменше десять років, заявляють невиправні оптимісти. Тобто як мінімум два президентські терміни.

Але назад до моїх снів, до їхнього наскрізного сюжету. Це сни про замах. Я виявляюся останньою ланкою певного конспіративного ланцюга. У моєму розпорядженні снайперська гвинтівка й зручна оглядова позиція. Завдання – поцілити в одного високопосадовця і тим самим урятувати країну. Він являє собою дуже добру мішень – великий і вайлуватий. Однак мені ще ніколи не вдавалося довести справу до кінця й натиснути на спуск. Я згоден, що це недобре. Недобре, коли сняться такі сни. Недобре, що вони нічим не закінчуються. Мені за них соромно.

Утім, мушу визнати, що останніми тижнями вони порідшали. Невже люди, які цього року прийшли до влади в Україні, трохи пригальмували просування своїх «реформ»? І саме тому мої екстремістські сни поволі мене покидають?

Хоч насправді все може бути й гірше: я звикаю, мої сенсори притуплюються. Швидше таки це друге – і нічого ніхто не пригальмовував.

Сьогоднішня Україна дає винятково повчальний матеріал на тему «Крихкість демократії, або Як загнати нас назад у диктатуру». Був би я іноземним політологом – сидів би тут і спостерігав, нотуючи з дня на день перманентні «реформи». І був би професійно щасливим – спостерігати цю живу щоденну практику. Проте я не політолог, не іноземець, я тутешній громадянин, мені залишаються стиснуті кулаки та підсвідомі бажання.

Реформ немає, а є реванш

Людина, що глибоко затамувала «образу 2004 роком», на повну потужність насолоджується відплатою.

Четвертий президент України Віктор Янукович є водночас першим в нашій історії «президентом меншості» – у другому турі виборів його підтримало трохи менш як 49 відсотків тих, що взяли участь у голосуванні. Здавалось, його президентство виявиться ще безперспективнішим, ніж останні роки його попередника. Проте це здавалося тільки нам, наївним – котрі Конституцію країни вважають чимось абсолютно непорушним. Виявляється, що не в Конституції справа, а, скажімо, в контролі над більшістю суддів Конституційного суду.

Уже до середини березня новообраний президент непередбачувано легко захопив усю владу й розвернув країну на 180 градусів.

Нині в його розпорядженні слухняна парламентська більшість, здатна лише тиснути на кнопки, виконуючи його вказівки, та цілковито ігнорувати опозицію. Найсвіжіший приклад – проголосований вночі закон про основи зовнішньої та внутрішньої політики. Із 420 поправок опозиції було прийнято нуль. Вирішальним чинником у внутрішній парламентській боротьбі виявився фізичний – уміння звихнути опонентові ніс або проламати череп. У цьому сенсі президентська партія не має собі рівних за кількістю в її депутатському корпусі колишніх борців вільного стилю, боксерів чи просто «охоронців».

Була така гарна країна

Уряд очолює суперлояльний до президента ворог середнього і малого підприємництва. Його улюблене заняття – витискати максимум з «їхніх», репресувати тих, які «не з нами». Мета цих відрухів зрозуміла – політичне упокорення середнього класу, адміністративні цькування й нищення «чужих» та заохочення «наших» (у формі перерозподілу між ними добра, відібраного в «чужих»).

Про суди, тобто про найголовніший із них – Конституційний, я вже згадував. Додам лише, що не тільки його уже цілковито контролює президент. Я вже й не пам’ятаю, коли і в якому з судів востаннє приймалося хоч якесь рішення на користь опозиції. Ну, не може ж так бути, щоб вона завжди й в усьому була неправою! Щойно парламент проголосує нову редакцію закону про масові зібрання – і головним завданням судів стане забороняти акції протесту. Утім, міліція довела, що успішно вміє з ними впоратися навіть без судових заборон. Побиття мирних демонстрантів (якщо тільки вони під «неправильними» прапорами й гаслами) знову стало звичайною справою. А ми за останні роки вже навіть устигли забути, що бувають якісь розгони демонстрацій.

Що справді вражає: не так блискавична узурпація влади, як іще блискавичніше повернення страху. Ні, спочатку було обурення, страх лише потім. А зараз? Перехід страху в апатію? Була така гарна країна, подавала надії, в Європу просилася. Де вона нині?

Найуспішніша на сьогодні «реформа» нової влади – це перетворення української служби безпеки назад у кагебе СРСР. Дедалі частіше говориться про так звані «профілактичні бесіди» з журналістами, громадськими діячами, про м’яке (поки що?) залякування та вербування, про складання «списків лояльності» – створення відповідних досьє на особливо активних громадян. Ректори українських університетів запрошуються «до співпраці» й зобов’язуються попереджувати своїх студентів про покарання за участь у протестах. Серед сотень українських ректорів таки знайшовся один, який оприлюднив суть подібної «пропозиції». На щастя, він такий знайшовся. На жаль, він такий знайшовся лише один. Хоча кажуть, наче сам найвищий шеф СБУ (a propos, за сумісництвом власник найбільшої за активами медійної групи) їздив до нього вибачатися за «необережність свого працівника».

Невже справа лише в банківських реквізитах?

У будь-якому разі – м’якшому чи жорсткішому – можемо констатувати: СБУ знову набуває рис політичної охранки, а вся країна – статусу поліційної. Слово «знову» тут ключове. Ми знову потрапили у своє минуле. Іноді здається, що надворі знову – яке, власне кажучи, десятиліття? 1970-ті?

Нічого, як бачите, нового: варіант путінської Росії. До речі, Віктор Янукович уже каже й про «своєрідність і суверенність української демократії». Призначені на осінь місцеві вибори повинні закінчитись однозначною перемогою януковичівської Партії регіонів (націлюються на 70% у середньому по країні) – місцевої видозміни «Единой России». Потрібний результат має бути витиснутий адміністративною машиною, всією «вертикаллю влади», нині як ніколи єдиною. Метою цих «реформ» є створення на місці України Росії-2, але, мабуть, дрімучішої, відсталішої, ще менш атракційної. Прийнятний для такого утворення суспільний лад – це такий собі неосталінізм феодально-олігархічного штибу. Недаремно ж саме у нас, в Україні, знову почали споруджувати пам’ятники Сталіну. Я не обмовився, і це не художній образ: 5 травня в місті Запоріжжі «з ініціативи місцевих жителів» було відкрито новий сталінський пам’ятник. На черзі, кажуть, Одеса і Севастополь. А луганські комуністи ініціюють зміну національного гімну. І, мабуть, прапора.

У всьому цьому лишається загадкою тільки одне: навіщо режимові Януковича Європа? Навіщо ця гра в інтеграцію й незмінна єврориторика? Невже справа лише в банківських реквізитах? Чи в любові до відпусток на Сардинії, в Монте-Карло або Французьких чи якихось іще Альпах? Адже якщо Європа, то її будують не так. І справжні реформи починають не закриттям архівів, а продовжують і зміцнюють не відрахуванням з університетів громадських активістів. Щось тут не так.

У похмурих тонах – тільки найближче майбутнє

Насправді тут усе не так. Настільки далекою від європейських цінностей українська влада не була ще ніколи. Інколи хочеться, щоб повернувся Кучма. Інколи хочеться жити в Білорусі Лукашенка. А всю європейську спільноту мені хочеться просити: «Пильнуйте за діями цієї української влади як ніколи прискіпливо! Чомусь їм іще важливо, що ви про них думаєте. Не дайте їм обводити вас круг пальця їхніми балачками про порядок!»

А взагалі ж мені не хочеться нічого іншого, як тільки додивитися свій сон.

П’ять років тому я повірив, що мій (мій теж) «проект країни» перемагає. Такої нищівної поразки, якої він зазнав цього року, я не очікував. Помиляються ті, хто каже про якусь там програну битву – це програна війна. Наслідком програної війни буває окупація. В Україні вже знайдено щодо неї специфічний термін – «внутрішня окупація». Нас окупували зсередини, шляхом президентських виборів і парламентських махінацій. Тому найближче майбутнє я бачу в радше похмурих тонах.

Але тільки найближче. Бо не може ж настільки анахронічна система родом зі Сталіна перемогти у довшій історичній перспективі! У цьому переконанні, навряд чи безперечному, й засіла нині вся моя надія, точніше, все, що від неї лишилося.



Додаткові матеріали

29.12.2008|21:29|Події
Андрухович назвав Тимошенко «лицеміркою»
25.09.2009|14:26|Події
Юрій Андрухович: «Я на замовлення не пишу - навіть для дітей»
31.10.2008|22:22|Події
Через 100 років читатимуть Забужко, Андруховича і Винничука
09.01.2010|11:18|Події
Жадан, Андрухович, Бондар і Подерв’янський проти цензури
26.07.2010|21:37|Події
Відкритий лист-звернення Тетяни Савченко до Юрія Андруховича, письменника, перекладача та есеїста
30.03.2009|07:20|Re:цензії
Юрій Андрухович як Адам своєї власної історії
Юрій Андрухович: Янукович – як Путін
Юрій Андрухович: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися
Юрій Андрухович: «Це анахронічний режим, це режим із минулого, це якась брежнєвщина»
Юрій Андрухович: «Час — один із моїх улюблених героїв»
Юрій Андрухович: Таке враження, що Україна під окупацією опинилась
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери