1968–1973 рр. навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка на факультеті романо-германської філології.  1988 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Творчість Флена О’Браєна і традиції народної культури».

Автор книжок «Тексти з назвами і без назв» (Київ, «Молодь», 1990), «Пісні Бітлз» (Київ, «Альтернатива», 1991), «Збіговиська» (Київ, «Критика», 1999), «Вибгане» (Київ, «Критика», 2002), «Довкола столу» (Київ, «Факт», 2005), «Андріївський узвіз» (Київ, «Факт», 2007, 2008). Лауреат премії ім. М. Лукаша (1992, за переклад роману С. Беккета «Уот») та премії ім. О. Щербань-Лапіки (1996, за п’єсу «Короткий курс»).

Прозу В.Діброви перекладено німецькою, польською, угорською, шотландською, англійською мовами. 1996 року в американському видавництві «North Western University Press» вийшов однотомник його вибраної прози «Peltse and Pentameron».

Зараз викладає в Гарвардському університеті.

— Пане Володимире! «Літакцент» замовив нам із Вами (власне, мені) інтерв’ю, яке розкрило б Володимира Діброву як особистість різнобарвну, духовно багату й просту, як правда її (тобто його) творів. Отже, я розумію це так, що читачеві повинно бути цікаво. Він прагне подробиць, життєвих обставин і філософських узагальнень (це я так думаю). Насамперед треба висвітлити питання найдошкульніше. Як відомо, кожна людина, що живе не вдома, а в Америці, та ще й працює у Гарварді, а ще й пише українською мовою і видається на батьківщині, вже має певний скандальний чи бодай пікантний потенціал. Тож перше питання: як ви там опинилися, як живеться, чому не повертаєтеся і т.д.?
— Передусім дякую за інтерес до моєї творчості й до мене особисто.

До Америки я вперше потрапив у 1990 р. Тоді я рік працював журналістом у Вашінгтоні для рухівської «Народної газети» й для Радіо «Свобода». Потім двічі (червень – серпень 1992, 1993) викладав у Гарвардській Літній Школі. 1993 р. одержав стипендію ім. Фулбрайта і викладав українську мову в Індіанському університеті (січень – травень 1994) та в університеті штату Пенсильванія (серпень – грудень 1994). Далі мені вдалося продовжити візу, я працював у тому ж університеті в Пенсильванії та підробляв як перекладач при Державному Департаменті. У серпні 1996-го мені запропонували роботу в Гарвардському університеті, де я працюю і дотепер. Тут я займаю кілька посад. Перша – редактор і письменник-резидент в Українському Науковому Інституті Гарвардського університету. Друга – викладач відділення слов’янських мов та літератур Гарвардського університету. Як правило, я веду кілька мовних курсів, а також курси і консультації для аспірантів-славістів, які займаються Україною.

У 1995 р. моїй старшій дочці було поставлено діаґноз «аутизм», до якого пізніше додалася тяжка форма епілепсії та проблеми зі сном. Ясно, що з таким «букетом» за умов «розбудови духовності» та занепаду системи охорони здоров’я в Україні наша родина просто не вижила б. Тому всі ці роки ми намагалися залишитись у США. Але через те, що колишнім фулбрайтівським стипендіатам неможливо одержати право на постійне проживання у США, я змушений щороку продовжувати свою візу і представляти докази своїх «постійно зростаючих здобутків» (ця вимога особливо посилилася після вересня 2001 р.). Це також означає, що якби я схотів провідати своїх батьків у Києві, то назад мене Америка не впустила б. Принаймні, так мені кажуть юристи й чиновники гарвардського міжнародного відділу. Так востаннє ми були в Києві у червні 1997 р.

— Багато років тому, у дні студентської юності й трохи навіть довше, Ви були російськомовною людиною (ще й родом з Донбасу), писали російською ж мовою оповідання, які ніде не друкували… Власне, я їх пам’ятаю і переконаний, що в радянські часи надрукувати їх було немислимо. А потім раптом з’явилися українські верлібри, а за ними пішла проза, драматургія, переклади… Звідси друге питання: що стало триґґером (це таке англійське слово, яке означає «спусковий гачок»), який «запустив» українського письменника? Яка доля Ваших російськомовних оповідань (чи не було бажання їх надрукувати?), що сталося з тими верлібрами і т.п.?

— В терміні «російськомовна людина» забагато сучасної політики, точніше – маніхейства (погляд на життя, згідно з яким світ – це поле борні між добром і злом, двома рівно потужними силами). Марксизм, наприклад, був і є класичною формою такої ідеології. Додайте до нього наше «природне» язичництво і ви зрозумієте, по-перше, чому нам так легко було нав’язати марксизм-ленінізм, а по-друге, звідки походять теорії про «дві України» та про неминучий (мало не цивілізаційний) конфлікт між «російськомовним» та «україномовним» населенням. Для мене це – не лише обманка, а й страшна пастка. Замість свободи нам знову згодовують долю, фатум, а то й (не проти ночі будь мовлено) карму.

Якби мене тоді, на зламі 1960-х–1970-х років, хтось назвав «російськомовною людиною», я, мабуть, спочатку не зрозумів би цього, а тоді б іще й образився. Бо я ніколи в житті не відчував себе не-українцем. І це при тому, що я закінчив київську «російську» школу № 90 і починав свої літературні вправи російською мовою («А как надо?») Пам’ятаю, в десятому класі, коли вийшов роман О.Гончара «Собор», наша вчителька української літератури одразу ж затаврувала його. І того ж дня ми з моїм шкільним другом Женею Івановим зробили собі значки з написом «СОБОР» (і це при тому, що ні він, ні я самої книжки не читали).

Крім того, словосполучення «російськомовна людина» чи «україномовна людина» відгонять пуризмом, сектанством, прагненням до лінґвістичної або до біологічної чистоти. Але якщо розібратися, то я нічого подібного в реальному житті не зустрічав. Реальне українство після того, що сталося з країною в ХХ столітті, було загнане в ґетто і – що набагато страшніше – звикло до нього. Ніяких «чистих» українців не було і ніколи не буде. І коли я чую, що хтось пишається тим, що він пише українською мовою, або дорікає тим, хто не робить цього, для мене це вірна ознака того, що нічого путнього з того не вийде. Моя порада такій людині: можеш не писати – не пиши. Перефразовуючи одну мудру людину, можна сказати, що все, за чим не стоїть любов – приречене. Ніякий національний обов’язок, політичні міркування, плеканння чи захист поневоленої мови не можуть бути основою для творчості.

Де зараз мої російськомовні твори, я не знаю. Йдеться про, може, десяток юнацьких оповіданнь, роман «Віногродський» та твори (вірші, пародії, скетчі, пісні та байки), написані спільно з Сергієм Бурдою (1951 – 1985). Ця спільна творчість є найбільш цікавою. Недосяжним зразком для нас були Кузьма Прутков і Едвард Лір. Тепер я бачу, що ми працювали в тому ж ключі, що й британська комедійна група «Monty Python» (про яких ми тоді нічого не чули). Деякі з тих речей мусять бути у Сергієвої вдови Ілони Моттмюллер у Ризі. Якісь пародійні пісні залишилися хіба що у мене в пам’яті. (Наприклад:
Дамскую заколку я в траве знайшол.
То, должно бить, бариня й барин с нєю йшол.
Скоро будіть Троїця. Пойдуть дєвкі в пляс.
Ненавиджу партію і рабочий клас)

Нещодавно я намагався використати у своєму власному творі байки, написані спільно з Сергієм мало не сорок років тому. Нічого з того не вийшло. Виявляється, це зовсім інша стихія, іскри та бризки юнацького світосприйняття.

Дещо з моєї тодішньої російськомовної творчості я перетопив у «Бурдика» (всі оповідання, написані довкола ювілею В.І.Леніна – «Ленін на Кіпрі», «Ленін і вартовий», «Чому Ленін не здожене черепаху» і т.д.) або у «Звіздонавтів». Решта, я думаю, розчинилася в часі.

Питання про те, що було поштовхом, який «запустив українського письменника», має, щонайменше, дві відповіді. Перша з них – ніякого поштовху не було. Був нормальний розвиток. Дерево росте не лише вгору, а й углиб. Так само й письменник. На якомусь етапі я відчув, що в російській мові мені нічого робити. Це не є моє природне середовище. Там немає місця для мене. Це – не мій голос, це – не я. Ким би я там був? Як кажуть французи, «ecrivain Ukrainien d’expression Russe» («український письменник, що висловлюється російською мовою»)? Коли ти формулюєш думки іноземною мовою, проступають як недоречності, так і фальш, яку за інших умов не помічаєш. Контраст між російським та українським у цій фразі був для мене очевидним. І в ньому не було нічого продуктивного. Він ніби вимагав від мене якогось виправдання («ну, ви же понімаєте…»). «Ecrivain Ukrainien d’expression Ukrainien» звучало набагато природніше. Але щоб з’єднати ці два прикметники, довелося довго попотіти.

Спершу я прочитав увесь корпус української літератури (в школі я цим зовсім не цікавився), тоді зайнявся перекладами українською (К.Воннегут, Дж. Селінджер, Б.Паскаль, Т.Гарді), вивчав класичні українські переклади (М.Лукаш, М.Бажан, все, що тоді друкувалось у «Всесвіті»). Я також трохи писав для газет і пробував віршувати (ті вірші мусять десь бути в Києві).

І нарешті в 1979 році я зважився написати своє перше українське оповідання — «Як ми продавали Сталіна». Свідком цієї транформації був Богдан Жолдак. Я йому зачитав це оповідання, і він його схвалив. Це відчуття (крила!) й досі зі мною. Років, може, за шість-сім до того він поділився зі мною одним спостереженням. Я тоді йому зізнався, що хотів би писати українською. А він мені сказав, що, перейшовши на українські рейки, я змушений буду тягнути за собою всі «українські вагони» (стиль, образність, певна політична позиція, емоційна насиченість – тобто все те, що стоїть за поняттям «українськості»).

Отже, український письменник автоматично ставав рядовим ідеологічного війська, звитяжним охоронцем солов’їної мови. Така ситуація є типовою для так званих «малих» літератур. (Потім я цю думку зустрічав у Дельоза, Ґаттарі та Кундери) Є тут і ще один аспект. Якщо ми порівняємо українські та російські твори, листування та навіть публічні вислювання Шевченка, Квітки чи Куліша, то помітимо, що, переходячи на українську, ці письменники ніби напинали маски «добрих дядьків», «хитруватих мудрагелів з народу» або «отців козацької нації». В той час, як у своїх російських творах вони постають перед нами як помірковані імперські інтелігенти, у модних костюмах і при краватках. І от із цим у мене була дуже серйозна проблема. Я не мав ні сил, ані гнучкості для таких трансформацій. І я не збирався ставати ні в які лави. Єдине, чого я хотів, це бути вільним художником. Хоча б тому, що, як сказано в казці, добрий козак усе по волі робить.

А другою відповіддю на питання про поштовх є факт і дата народження мого сина. Коли в тебе з’являється дитина, ти мусиш розмовляти з нею певною мовою. Добре це чи погано, але за наших умов і обставин я мусив вибирати. На щастя, тут мені не треба було довго думати.

— Третє питання вимагатиме дещо більш розлогої відповіді. Ви, звісно, стежите за літературним процесом в Україні. Чи могли б назвати кілька найяскравіших подій у ньому й найсіріших, з Вашого погляду?
— Не можу сказати, що я стежу за сучасним літературним процесом в Україні. Однак усе, що потрапляє мені до рук, я сумлінно розкриваю, намагаюся читати й дуже швидко відкладаю. У світі є стільки шедеврів, які я так ніколи й не встигну прочитати… Чи варто гаяти час на чиєсь «само-вираження»? Тому, щоби нікого не ображати, мені, мабуть, краще послатися на свою необізнаність.

Якщо ж Вас справді цікавить моя думка щодо сучасної української літератури, то, як на мене, її не існує. Для більшості людей література обмежується письменником і його творами. А в реальності це дуже складний і розгалужений організм. Він починається з автора, з його оточення (натхненників, перших слухачів і читачів). Далі до цього підключається рецензент (професійний чи просто небайдужий читач), літаґент, видавець, друкар, редактор, коректор, літературний критик, так звана мистецька громадскість (наприклад, літературні організації), літературознавець, реклама, журналіст, книготоргівець, бібліотекар і нарешті читач. (Якщо я забув когось тут зазначити, хай вибачають. Я це не зо зла, а з розчуленості).

Звичайно, можна обійтися без деяких із цих ланок (наприклад, літаґент), але без книгорозповсюдження, без пильної й повсякденної критики, а головне, без редактора, нічого не буде. А в нас зараз функціонує лише найперша ланка. Тобто ніколи не бракує людей, які пишуть книжки й через те вважають себе письменниками. Але у нас немає навіть читача, який би економічно (тобто, купуючи книжки) тримав свого письменника на плаву. Звичайно, можна сказати, що я всю духовність пересидів у бункері, не помітивши, що й Миргород уже не той, і Хорол-річкою плавають криголами. Але вчора, приміром, на вашому веб-сайті я прочитав, що україномовне книгодрукування скоротилося до страшної цифри: п’яти мільйонів. П’ять мільйонів включають не просто віршики чи «кров на соломі та в козячому молоці», а все і вся! П’ять мільйонів книжок на п’ятдесят мільйонів нащадків гордих трипільців! Хоч як на це дивись, але цьому пацієнтові перше, ніж їхати на міжнародні змагання (а він туди дуже рветься), треба спочатку видужати. Ясна річ, кожен з органів цього організму, як може, бореться за існування, не розраховуючи на підтримку з боку держави. Й на це, очевидно, нема ради. Якщо попередня влада (комсомольці, народні артисти та охоронці правди й науки) за двадцять років незалежності не змогла чи не схотіла створити інфраструктуру для українського книговидання, то як можна ображатися на паханів та на їхніх ляльководів? Що ж, прикро, але, як сказав поет, нам своє робить.

— У нашому літературознавстві є традиція дробити літературний процес за десятиліттями і розташовувати по них тих чи інших письменників, відшуковуючи в них спільні риси, що формують покоління. Не дуже дбаючи про оригінальність, Ваш покірний слуга колись теж грішним ділом відніс Вашу творчість до покоління, що не відбулося. Хотілося б отримати гострокритичні зауваження з цього приводу. Це а). А б) – яке з поколінь, якщо вони для вас мають бодай якийсь цілісний зміст, Вам особисто найближче?
— Можна ділити літературний процес на епохи, на стилі, на географічні зони чи, як це заведено у нас, на десятиліття. Чому б і ні? Якщо це допомагає нам зрозуміти щось про письменство і, зрештою, про себе. Будь-яка класифікація – це лише інструмент. Якщо він нам не підійде чи набридне, ми собі вигадаємо щось інше.

Покоління, при всій умовності його параметрів, це дуже важлива й корисна одиниця виміру. Як і кожна окрема людина, будь-яке покоління має якесь наскрізне життєве завдання. Якщо абстрагуватися від деталей, то це завдання є завжди однаковим і завжди нездійсненним. З одного боку, покоління має повністю реалізувати те, що дається йому від народження (іншими словами, своє ДНК), а з іншого – вирватися з цієї самої пастки.

Те покоління, до якого Ви мене цілком справедливо відносите, можна було би назвати повоєнним і (дуже приблизно) визначити дату його народження 1945 – 1955 роками. Період його формування припадає на хрущовську відлигу. Це – перше радянське покоління, яке не зазнало війни, державного терору та голоду. І це – покоління, яке рідна влада успішно отруїла дешевим кріпленим вином. Оце такий його спільний знаменник. Відносно завдань, що стояли перед ним, і, відповідно, вироку («відбулося воно чи не відбулося»), то тут, мабуть, одностайності не буде. У принципі, я з Вами згоден. Бо представників цього покоління ми не бачимо ні при владі, ні в бізнесі, ні в культурі. Ті з них, які подавали найбільші надії, давно вже лежать у сирій землі. І в цьому, звичайно, можна винуватити політбюро, але виглядає так, що вся енергія цього покоління пішла на те, щоби просто виборсатися з котловану. На те, щоб очистися від бруду, прийти до тями і роздивитися, що їм далі робити і куди далі йти. Але на це в них уже не стало сил. Як знати, може, це й було їхнім завданням? Хто може вимагати більшого? Ті, хто прийшов їм на зміну (я кажу лише про літературу), це – добре, як торох-горох. А то ж – повне божевілля. Я не сумніваюся, що існує якесь медичне чи біологічне пояснення для цього явища. Але поки що від того не легше.

В ідеалі під час зміни поколінь мусить відбуватися процес рукоположення. Це коли старші люди через фізичний контакт, поклавши руки на плечі молоді, передають їм естафету життя. Як ветеран «покоління, що не відбулося», мушу зізнатися: замолоду я завжди нарікав на те, що в нас немає вчителів, тобто досвідчених, надійних та гідних віри людей, до яких можна було звернутися за порадою чи зі сповіддю. Може, тому ми змушені були вчитися, імітуючи одне одного як мавпи. Для нас не існувало вертикалі, в кращому разі – горизонталь. Я не знаю — може, це питома українська риса, а, може, лиш ознака часу. Але факт той, що всі мої вчителі були моїми друзями. Стосовно ж письменства це означає, що ми були змушені шукати відповіді та взірці по інших краях.

— Зовсім коротке запитання: що ви думаєте про смерть літератури, яка, кажуть, уже не за горами?
— Чи було колись таке, щоб не було літератури? Не думаю. Мінялися форми (усна, писемна), жанри, стилі, технічні засоби, але в людини завжди була потреба усвідомити те, що з нею відбувається, або просто розважитися й випустити пару. Без літератури не існувало б інших форм мистецтва (наприклад, театру, кіно, телебачення). Книжка як фізичний об’єкт нічим не може бути замінена. Якщо загроза походить від комп’ютерів, то я б не дуже переймався цим. Основа комп’ютерного спілкування – ілюзіонізм, обман, фокус. До справжнього це не має ніякого відношення. Підозрюю, що література існуватиме доти, доки є люди.

— Вашому покірному слузі якось доводилося за кордоном читати короткий курс (перепрошую, що цитую Вас і Сталіна) лекцій про українську літературу в одному з європейських університетів. Це був неоднозначний досвід, а найстрашніше в ньому було те, що жодного твору наших письменників місцевою чи англійською мовами я не знайшов, довелося розповідати про художні твори, ілюструючи оповідь на пальцях – жестами. Література наша за кордоном узагалі майже не відома. Був колись в Америці не дуже виразний переклад М.Хвильового, потім (через 60 років!) – Ваша книжка… Останніми роками з’явився певний прорив: перекладають Ю.Андруховича, О.Забужко, С. Жадана… Чи тут є якась закономірність – мовляв, чого не знаю, тим не цікавлюся, чи українській літературі просто нічого запропонувати світу? Чи може, нашу мову дуже важко перекладати? Я, наприклад, знаю одного російського поета, який чесно намагався перекласти «Марусю Чурай» Ліни Костенко — і зазнав цілковитої поразки. Тобто сам визнав, що зазнав поразки.
— Почну з української мови. Я викладаю її вісімнадцять років, а користуюся нею ще довше. Так от, за моїм спостереженням, з мовою все гаразд. Проблема – з її так званими носіями. Для значної частини статистичних українців «рідна мова» – це, в кращому разі, експонат, місце якому – на музейній стіні. А для тих, хто вважає себе «охоронцями берегині», мова – це, передусім, «красиві» іменники та прикметники, і що розцяцькованіші – то миліші. Насправді ж, двигуном мови є дієслово, а коробкою передач – той морфологічний механізм, який перемикає слово з недоконаного виду в доконаний. Без цього невпинного руху вона вже давно зацукрилася й розкришилася б. А щодо культу «Слова», який, починаючи з 19 століття є символом віри для всіх професійних українців, то це, на мою думку, є ідолопоклонством. Дуже небезпечна річ.

Тепер повернемося до української літератури. Вона й справді у світі майже не відома. Можна, звичайно, казати, що й у себе вдома вона більше схожа на Попелюшку, і що, якби ми самі поважали й плекали її, то і світ би звернув на неї увагу. Може, це й так. Але у зв’язку з цим мені пригадується стаття чеського письменника Мілана Кундери «Три контексти». У ній він твердить, що будь-яка література існує водночас у трьох контекстах. По-перше, у власному, місцевому, вузько національному. По-друге, у регіональному (в його випадку – центрально-європейському чи австро-угорському). А по-третє, у всесвітньому. І проблема з чеською літературою, на його думку, полягає в тому, що вона фактично стала заручницею богемістів, які оголосили на неї свою монополію. Але обмеження будь-якого літературного явища вузько місцевим контекстом неминуче призведе до його спотворенння. Ось чому, каже далі Кундера, ми ніколи не зможемо вповні зрозуміти, наприклад, Божену Нємцову («найбільш чеську з поетес») поза європейським та світовим літературним контекстом ХІХ століття.

У нашому випадку ситуація, як мені здається, ще складніша, і причину «байдужості» світу треба шукати в нас самих. Шевченко, попри свою геніальність, так, мабуть, і не буде адекватно перекладений на інші мови. Ось лише один приклад.
За байраком байрак,
А там степ і могила,
Із могили козак
Встає сивий, похилий.

«Зміст» цього вірша із циклу «В казематі» не обмежується тим, що в ньому відбувається (козак серед глупої ночі виходить з могили, а з першими півнями повертається туди, і земля знову накриває його). Він навіть не вичерпується історико-філологічним коментарем. Секрет непозбувного впливу цього твору – у його ритмічній структурі, яка передає вільний плин степової стихії. Без цієї стихії нема України. Але навіть якщо перекладач і зможе відтворити цей ритм, що він означатиме для його аудиторії? В будь-якому разі, не те, що для українців.

Візьмемо інший приклад, з Ліни Костенко — той уривок із «Марусі Чурай», де поетеса засуджує поетів, які «комусь все пишуть на догоду».
І чечевиці просять, як Ісав.
А хто напише або написав
Велику книгу мойого народу?

Засудження продажних митців є річчю універсальною. Але що робити з Ісавом і його чечевицею? Я, наприклад, і гадки не маю, що це за один, але біблійне ім’я і невибагливість їжі й без пояснення роблять цей образ зрозумілим (тут навпаки, що туманніше, то краще). Проблема, хоч як то дивно, виникає саме з «великою книгою мойого народу». Оповідь ведеться він імені легендарної поетеси. Це вона ставить таке риторичне питання. Але з погляду сучасного західного читача (а ми ж хочемо, щоб саме на ці мови переклали Ліну Василівну, так?) не зрозуміло, чому сама Маруся не пише такої книги. Письменство – ж її, так би мовити, парафія. Якщо такої книги не існує, тоді це – прекрасна нагода заповнити порожнечу. Навіщо чекати, доки хтось інший це зробить? Переклад – то не просто перетягування слів із мови в мову. Тут, зокрема, необхідно відтворити той ефект, який цей твір справив і справляє на співвітчизників автора. Але вже з цього прикладу ясно, що ми зіткнулися з різними поглядами на світ, з іншою, як тепер кажуть, ментальністю. Як таке можна донести до іншомовної аудиторії? Універсальних рецептів тут не існує.

Отже, ми хочемо, щоби світ визнав і оцінив нас, але при цьому не хочемо нічого в собі міняти. А так не буває. Тому все, що нам лишається, це замкнутись у своїй самобутності й з неї ображатися на весь світ. Щоб підсолодити цей висновок, скажу лише, що у цьому ми не унікальні. Мені пригадується рецензія на переклад романів В.Ґомбровіча, що з’явилася в літературному додатку до лондонської «Таймс». Рецензент, зокрема, написав, що “Ґомбровіч – це найперший з польських письменників, для кого трагедія того, що він – поляк, є менш важливою, ніж трагікомедія того, що він – людина».

Чи можемо ми назвати таких українських письменників?

— У Вашій останній (тобто найсвіжішій) книжці є епізод, у якому йдеться про поневіряння українського автора тернистим шляхом знайомств із видавництвами, про його пошуки видавця. Це автобіографічне чи художній вимисел?
— Описаний у «Правдивих історіях» епізод із видавництвами – це художній вимисел, який базується на особистому досвіді. Себто, там кожне слово є правдою. Все, що мені як автору потрібно, це надійні ділові стосунки з видавцем. Зі свого боку я ґарантую відсутність вибриків, істерик та інших виявів геніальності. На жаль, ніхто на це не клює, навіть при тому, що вже давно не йдеться про гонорари (а це також – аномалія). Мій останній досвід із «Фактом» був особливо принизливим. Гидко переказувати всі шахрайські ходи, через які мене, взявши за друк гроші, «прокрутив» видавець Кєша Вировий. (Л.Фінкельштейн зараз хворий). Складається враження, що видавнича справа у нас зараз є монополією крутіїв та аматорів. Буду радий, якщо це не так.

— Пане Володимире, Ваші драматичні твори я вважаю вершинним досягненням української драми кінця ХХ століття. Разом з тим, вони з незрозумілих причин не отримали належної сценічної долі. Як Ви вважаєте: це їхня особиста карма чи брак Курбасів в українському театрі?
— Хочу насамперед подякувати за відгук на мої п’єси. Чому вони так і лишаються непоміченими, я не знаю. У зв’язку з таким компліментом я пішов, розкрив свою «Рукавичку» і пересвідчився, що в ній і досі все на місці. Можна хоч зараз ставити. А якби знайшовся режисер, який би забаг чогось нового, то в мене знайшлося би що йому показати.

— Останнім зазвичай іде запитання про творчі плани, але я дозволю собі оригінальність і його не поставлю. Тим більше, що інтерв’ю з Вами дало такий несподіваний результат: перед читачем постала особистість непроста, різнобарвна, хоч і суперечлива, а водночас – проста, як правда її (тобто його) творів. Дякую за відповіді, бажаю вам і вашій родині щастя, здоров’я, книжок, усього найкращого.
— Мені з різних причин важко щось планувати. Але якби знайшовся зацікавлений видавець, я міг би йому подати збірку оповідань «Чайні замальовки», над якою працюю з 1996 р. Є й ще кілька збірок «малих форм», які у разі потреби я можу підготувати до друку. Крім того, я зараз працюю над романом, але про це ще зарано співати.

Іще раз дякую за приязнь і за чудові запитання.

Розпитував Сергій Іванюк