– Нещодавно вийшла Ваша нова поетичні збірка. Вона має назву «Елегії острова Патмос». Ви могли б розказати, як народжувалась книга?

За своєю структурою ця книжка є вибраним із написаного мною впродовж 1995-2009 років.  Наприкінці 90-х, в силу cуб´єктивних причин, я не захотів бути поетом. Рішення було свідомим… До того часу я вже встиг видати першу збірку, і була також участь у кількох – шести чи семи – антологіях. Поза тим, коли ви довгий час по тому не пишете, і загалом, коли 10 років не видаєтесь, то цілком логічним було, окрім віршів, написаних останніми роками, також зробити своєрідний варіант творчого повернення; себто, видаєте вже спробу «вибраного»… Також, думаю, читачеві буде цікаво відстежити певну еволюцію автора, ранні вірші і те, що пишеться сьогодні. Варто зазначити, що передмову написав поет Василь Герасим’юк, а саме видання має претензію на академічність, бо до книжки також вміщено розділ коментарів, котрі опрацювала Юлія Соколюк, науковий співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України.

– Чим пояснюється така загадкова назва збірки? Де знаходиться острів Патмос?

Патмос – це острів, де апостол Іоанн отримав Одкровення (за іншим прочитанням «Апокаліпсис») щодо прийдешнього усього людства.

– Біблія відіграє важливу роль у Вашому житті?

Можу сказати, що поет оперує матеріалом, котрий, по суті, є ширшим від будь-якої релігійної доктрини. І вельми незручно почувається у такому стані. Ви пишете про речі, які не зовсім вписуються у загальноприйняті церквою релігійні норми, бо метафори і таке інше часто торкаються тем, неприйнятих до широкого обговорення. І тут постає питання абсолютної віри. Бо ваші відчуття (у певному сенсі ініціації) таки дають зрозуміти існування Господньої сили… Хоча я й бачу разючу відмінність між Старим і Новим Заповітом. Євангельський Христос, що проповідує смирення і любов, і жорстокий бог Яхве, що нещадно карає і готовий зверзти усіх на коліна перед іудейським народом…
Для мене окремо стоїть Одкровення Іоанна. Дуже сильне енергетично. А за умови, що певні речі вам снилися ще до прочитання цього тексту, годі щось казати чи додати. Віриш в Одкровення, віриш у Бога. Це все логічний ряд.

– Для Вас поезія – це ремесло?

Так, я про це писав ще у 90-х роках минулого століття у передмові до «Цеху поетів», вибраного із творчості івано-франківських поетів-дев´яностиків. Але прошу не плутати і не зводити лексему «ремесло» до поняття «ремісництво». Бо професійно поет, якщо він, звісно, розуміє, чим займається, також витворює певний продукт. Це десяте питання, чи відносити вірші до матеріальної чи духовної культури. Це вже як до цього ставитиметься суспільство. Воно само відчуває чи не відчуває потребу читати поезію… У певному сенсі, існує такий собі паритет стосунків між ними. Суспільство обирає те, що відповідає його моралі, а поет, навзаєм, не має зобов´язань перед соціумом; окрім, хіба, морального обов´язку добре писати. Можливо саме тому Платон не любив поетів – бо поет ніколи не стане жертвою демагогії, мовленої політиком… Як мінімум, поет може відмежуватись, як максимум - стати трибуном. Але йому ніхто не зможе нав’язати думку, якщо вона є абсурдною. Бо структура поетичного тексту, метафора і синтаксис є дуже складними в силу своїх семантичних чи етимологічних особливостей. А те, що називається «політичною риторикою», логіка і софізм тих думок – це як перший клас школи… Все просто і смішно. Як можна цьому вірити?..

– Поет – це  дисидент?

Щоб поет став дисидентом, мусять бути цьому соціальні умови. Тоді ти стаєш трибуном, маєш громадянську потребу і не боїшся голосно говорити про навколишнє… Або починаєш загравати з владою… Я маю переконання, якщо поет починає робити реверанси тоталітарній владі, злу, то Бог у нього може забрати поетичний дар… Як це сталося, до прикладу, із Маяковським чи Павлом Тичиною. Вони зберегли вправність римувати, але вже перестали бути поетами у земному житті. Подивімося, умовно, на творчість ранніх Тичини чи «Маяка» і те, що називається «пізніми»… Це ж культурна прірва між їх віршами!

– Поет є апостолом?

Я не розглядаю власні вірші як індульгенцію чи перепустку до Раю. Бо думати так – це гординя. У певному сенсі потрібно розуміти своє місце у світі. І не мнити себе апостолом. Від схвалення суспільною думкою чи  критикою мої вірші навряд чи стануть кращими чи гіршими. Суспільство і критика перебуває у межах фізичного закону Ламберта. Суть його в тому, що сила світла залежить від кута спостереження. Поет мусить бути смиренною і віруючою людиною, бо дар має Божий. Гордині чи самозакоханості тут не місце. Усвідомлений вибір. Є вічні теми…

– Тобто й літературні канони вічні?

Канони створюються, але час їх ламає або перетворює на архетипи. Наприклад, Лепкий був значно популярнішим за Івана Франка. Але час переставив все на свої місця. Данте ж був дисидентом у своєму часі, але «Божественна комедія» – це вже той Данте, якого ми знаємо сьогодні... Та я не хочу давати розгорнутої оцінки сьогоднішньому літпроцесу. За невеликим винятком кількох імен, оця сьогоднішня літературна попса має дегенеративну суть. Мусить минути час.

– Ви себе відносите до метафізичної школи. В чому її суть?

Це найважче для мене запитання… Розумієте,  є таке поняття, як натхнення. Щодо нього психіатрія розводить руками. І я думаю, Фройд дуже помилявся, коли стверджував, що творчість є наслідком, сублімацією твого життя. Фройд не був поетом. Навряд чи чоловік при здоровому глузді буде пояснювати, ЩО відчуває жінка, народжуючи дитину. Аби щось пояснювати, треба знати, із чим ти маєш справу. Фройд не мав справи з процесом написання вірша. Поза тим, його думка, скажу, тотально вплинула на стереотип розуміння і сприйняття творчості. Я вважаю, що з моменту, коли ти усвідомлюєш себе як поета, усе летить шкереберть, і твоє життя стає наслідком твоєї творчості. Схожі речі і з метафізикою.

Основа метафізичного сприйняття і відображення (школи) -  це домінанта у творчості метафори і категорії. Метафора як основний засіб, полотно твору, і категорія, як розуміння справжнього змісту, суті речі. Категорій не так багато. Це – душа, час, простір; до категорій можна віднести віру, народження, смерть, кохання. Коли даєш метафору, в котрій присутній Час, ти сам стаєш Часом. Дія відбувається з погляду Часу як окремої живої дійової особи… Для мене це все відбувається через внутрішні реакції, і таке сприйняття світу є природнім. Загалом метафізика – це пошук змісту і суті речей, СУЩОГО.

І навпаки, я дуже прохолодно ставлюся до епітетів у вірші. Бо епітет (прикметник) суттєво урізає глибину самостійного іменника як ємкої категорії. До речі, як епітети шкодять глибині метафори, так само синоніми шкодять читачеві для розуміння думки автора. Якщо автор сказав певне слово, читач дуже часто для розуміння чомусь починає шукати синоніми. Це ускладнює стосунки між читачем і автором в творчості і, до речі, між людьми в житті. Кожне слово має бути на своєму місці і читатися саме так, як написано, а не інакше. Ми ж не шукаємо синонімів до слова «мама»? Тоді чому, коли ти кажеш жінці «я сьогодні зайнятий», вона це розуміє як «я не хочу тебе бачити»?.. Залишається апелювати до логіки…

– У Ваших віршах дуже потужним є античний пласт. Можете розказати детальніше?

Тут все просто, з дитинства. Якось так склалося, що міфи Давньої Греції я почув раніше, аніж взяв до рук букваря. Ось такий собі грецький варіант замінника казкам про Котигорошка… Тим паче, що європейська культура вийшла з античної. Тут варто говорити не лише про Гомера, Фідія чи Лукіана, але і про розуміння чи відчуття гармонії, котрі в Європейській культурі формувалися, власне, на ґрунті античної культури. Це цілий комплекс.

Зараз спостерігається дуже нездорова тенденція, коли «модні» культурологи зі США намагаються довести масштабний вплив саме ісламської культури на мистецтво європейського Відродження. Таким чином відбувається руйнування ідеалів. Ми маємо глобальну війну, руйнування ідентифікації. США, попри чудову літературу, у певному сенсі не мають власної автохтонної культури. Звісно, є культура індіанців, але це інше. Хто б що там не казав, але я особисто вірю в існування таємної світової хунти, конгломерату осіб, що наче кубиками граються цілими державами. Надто багато доказів. Як стверджував один із персонажів Честертона: «Я можу повірити в неймовірне, але в неможливе я не повірю ніколи». Неможливо, щоб ідея глобалізації виникла спонтанно. На цьому тлі усі ці «кризи», переполяризація історії держав, зведення сучасної модної літератури до елементарного примітивізму тощо виглядають логічним наслідком в ідеї руйнації індивідуальної культури окремо взятої країни. Глобалізація – це сучасна форма нацизму.

– Хто з письменників мав на Вас найбільший вплив?

Моя внутрішня трагедія в тому, що я дуже пізно відкрив для себе українську літературу. Зокрема Стуса. Масштаб дару Стуса я зрозумів лише рік тому, після прочитання магаданських палімпсестів, котрі, до речі, придбав саме тут, де записуємо це інтерв´ю, у кав´ярняні-книгарні «Купідон». Василь Стус взагалі є окремою особою в українській літературі, це поет із найбагатшим знанням мови. Старі слова – архаїзми чи діалектизми –  у його віршах створюють непотворну метафору, що балансує на неймовірно тонких етимологічних гранях.  Достатньо легенького подуву вітру, і це вже буде зовсім інша метафора. У Стуса відчуття мови неймовірне!

Раніше, у 90-х, моїми уподобаннями були Микола Зеров і Євген Маланюк. Вони для мене зрозумілі і зараз у сенсі естетики поетичного тексту чи, у випадку Маланюка, громадянської лірики. Знаєте, я не соромлюся і не збираюся приховувати імена поетів, котрих читаю. Розумію, що зашкарублі любителі шукати, хто там із кого виріс, одразу спробують причепити мені «творчих батьків». Маю застереження – УСІ поети є таким собі «вибраним» із написаного раніше іншими поетами. Це наш фундамент і наша основа. Лише потім, у більш зрілому віці вже чітко вимальовується окрема просодія (голос) поета, бо вже є напрацьований автором пласт, котрий і дає зрозуміти творчість.
Хоча я з повагою ставлюся до Антонича, у метафізичному сенсі творчості хочу виокремити голос Василя Герасим’юка. Думаю, ми сьогодні ще не зрозуміли ЯКОГО поета маємо в його особі. 

А взагалі-то моє знайомство з віршами почалось з Баратинського. І ще з тої ж юності дуже тепло ставлюся до Марини Цвєтаєвої – непевершена просодія. Однак, може, найбільший вплив на тебе має не той, хто тобі подобається, а той, хто відкрив тобі очі?.. Я щороку перечитую «Одіссею капітана Блада»… Вже протягом 20 років. Це моя улюблена книга. Однак який вплив мав Рафаель Сабатіні на Короташа? Жодного чи тотальний? Чомусь думаю, що найбільш правдивою відповіддю про «вплив» на мене буде творчість Антоніо Вівальді, композитора. Розумієте, музика формує підсвідоме чуття гармонії. Ритміка класичної музики упорядковує структуру вірша, чіткість думки. Також дуже допомагає «класичний» живопис.

– Ви згадали про старі слова у творчості В.Стуса. У своїй творчості Ви також їх вживаєте. З якою метою?

Мені цікаво і важливо повернути в сучасну мову слова, котрі мали широкого вжитку раніше. Українська барокова література у цьому сенсі є важливим джерелом для пошуку якихось цікавих знахідок… Інколи трапляються дуже смачні «фонічно» слова: «звлаща», «окрутний», «клямний» тощо. Архаїзми також допомагають акцентувати увагу на певній думці, хоча б тому, що незвикле слово призупиняє біг свідомості читача у певному потрібному місці тексту. Але найважливіше – це дати старим словам шанс знову повернутися у живу розмовну мову.

– Юрій Макаров говорить про сучасну українську літературу як до кінця не пізнане явище, унікальне в своєму роді. А як вважаєте Ви?

За великим рахунком, Макаров має рацію. Це людина, у думках котрої завжди присутній здоровий ґлузд. Як розумію, Макаров хотів сказати, що «непізнане явище» – це таке, котре ще не відбулося у новому якісному стані, а «унікальне» – це те, що не має під собою фундаменту. Бо наше «унікальне» наймолодше покоління «письменників» – це радше причина для головного болю, аніж розмови про літературу. Розумієте, складається враження що вони з іншої планети у сенсі здорового ґлузду чи логіки тексту.

Загалом, будь-який поет, що вміє відрізнити «сонетино» від «дольника» і має розуміння, що метафора  – це основа поетичного тексту, спокійно і легко може писати по книжці щодня, якщо опуститься до рівня звичайнісіньких рефлексійних спроб верлібру – неримованого вірша. Для цього достатньо лише ходити з диктофоном і наговорювати усе, що бачиш, перемежовуючи це певними модними вставками. Метафора відсутня, логіка відсутня, сюжет також відсутній… Я не можу таке назвати поезією. Бо так само я не можу назвати інсталяцію з туалетного паперу – живописом. А найгірше те, що сьогодні агенціями розкручуються «пающіє калісони», або так звані «літературні слеми», де найчастіше основою є набір звичайнісіньких матюків, а завтра ми отримуємо «Чехова – великого українського поета»… Покоління двірників від літератури, в свою чергу, виплекає неука-читача, котрий і обиратиме у кінцевому підсумку неука лідером держави. Усі ці процеси взаємопов´язані.

– У Вашому вірші «Вігілії» є такі слова:
Бо епоха єдине дає поету –
це психоз кохання, котре на злеті
має силу тяжіння, що кратна сну.

Тут все просто – потрійна і взємозворотня метафора… Епоха дійсно лише кохання може дати поетові безкоштовно, бо усе інше вона пропонує аж занадто агресивно. Від її «дарів» ви найчастіше відмовляєтеся, і отримуєте за це, як мінімум, табу на рекламу, як максимум – гинете у стінах катівні. Слова «злет», «тяжіння» і «кратна» – буквальні значення у сенсі фізики, але тяжіння, що кратне сну – це якраз і є, можливо, моя спроба подати напругу між полюсами, коли злет-тяжіння можуть розірвати нитку, психіку тощо… Тому і слово «психоз». Хоча «психоз» тут є і натяком на психушки, божевільні, до котрих дуже часто запроторювали поетів. Лексема «сон» тут має кілька прочитань,  одне із них те, що коли людина хоче, аби якісь жахи були лише сном – це означає, що вона переживає найважчий період свого життя, не лише морального чи духовного, але й наслідок від споглядання «пейзажу за вікном»…

Наталка Строгецька