Re: цензії

13.08.2018|Ніна Головченко
Про «Зайчикову книжечку» Івана Андрусяка
13.08.2018|Світлана Лупаренко
Мандри у казкову країну Шпалереон
08.08.2018|Ірина Фотуйма
На біржі поезії
03.08.2018|Ніна Головченко
ПроСТО вірші поета Сергія Пантюка – експериментатора і лірика
02.08.2018|Ігор Фарина, член НСПУ
Увага до деталі народжує образ
30.07.2018|Олеся Кізима
«Монстри, що живуть у шафах» і сила усмішки
30.07.2018|Богдан Дячишин, лауреат премії імені Івана Огієнка, Львів
Мисляча поезія Ірини Калинець
29.07.2018|Буквоїд
Валерій Калниш: Рекомендую “Герой імперії” Кендіса Мілларда та “Могилу Леніна” Девіда Ремніка
29.07.2018|Ірина Фотуйма
Серед думок – як серед янголів
28.07.2018|Наталка Позняк
«Сіра зона» нашого болю

Літературний дайджест

Володимир Панченко. Творець інтелектуального майданчика для неоднаково мислячих

Більшістю знаний як провідець «ЛітАкценту», видання для тих, у кого передбачені рецептори смаку на достойну книжку й бажання знайти підтвердження смакових якостей у реєстрових і новобраних літературознавців. Володимир Панченко два роки поспіль вдатно ламає трафарети свідомості, що літературної критики у нас немає.

Про літАкцентні школу, послідовників, течію говорити, певно, ще зарано (але це тільки поки що), у той час, як саме електронне видання вже нарекли «товстими журналами» сучасності. Без витівок плагіату й численних крадених постів в інтернетосфері не обійтися, тому головний редактор намагається присоромити нечесних авторів, звертаючись до їхнього сумління. Та в двобої між е-читвом й паперовою, консервативною книжкою він ставить на паперову форму, так, як колись у двобої між «естетичною» математикою і літературою поставив на естетику літературознавчих пошуків. Крім багатьох відкриттів у свого часу не почутих чи навмисне приглушених письменницьких голосах, у Володимира Панченка є навіть досвід вчителювання у старших класах, а сама шкільна програма з літератури для 11-го класу, на його погляд, залишає після підбірки читаного враження апокаліпсису. Тому, щоб молода людина, літературний критик чи просто рядовий студент Києво-Могилянської академії не піддались таким трагічним навіюванням, Володимир Іванович радить ставити високі планки. Мабуть, як колись ставив собі…

 

Пане Володимире, це правда, що Ви колись писали поезію?
Правда. Але хто її не писав? Ось, виявляється, навіть Чехов був поетом, та ще й українським. Я також написав декілька десятків віршів, коли був школярем і студентом. А потім, коли мені виповнилось років 18, зрозумів, що всі свої вірші  я вже написав.

 
Тож до збірки не дійшло?
Ні-ні. Я трохи друкувався, але за межі Одеси мої вірші не пішли. Влітку 1970-го, якраз під час вступних іспитів, моя добірка з’явилася на сторінках одеської обласної газети «Комсомольська іскра». А поруч були вірші Євгена Аксаріна з Любашівки. Нас, власне, й представили як двох поетів із Любашівки (це райцентр на Одещині, де я два роки навчався в 9-10 класах). Публікацію готував поет Юрій Михайлик, який тоді вів літсторінку в «Комсомольській іскрі». Він і супровідну статтю написав. Це було несподівано й обнадійливо. Михайлик, до речі, згодом переїхав на постійне мешкання аж в Австралію.

Якось я натрапив на ті свої вірші, перечитав їх. Звісно ж, усміхнувся. Людина, яка давно перейшла за «екватор», зустрічаючись із собою юним, завжди усміхається. Як правило – елегійно. Тому що це зустріч зі «знайомим незнайомцем», якого вже давно нема. У всякому разі, ті юнацькі вірші видалися мені наївними, проте безпосередніми, чистими.

 
А як відбулася Ваша перекваліфікація на літературного критика? І чому, власне?
Це сталося само собою. «Винен» одеський філфак і особливо професор Василь Фащенко. Він був дуже яскравою постаттю. Читав нам кілька лекційних курсів, вів гурток новелістики. От і «заразив» багатьох  студентів сучасною літературою. Пригадую,  одна з перших моїх доповідей на гуртку стосувалася збірки Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало». Втім, ще будучи школярем, я вів зошит, у якому записував свої враження від прочитаного. І чомусь уже тоді тягло мене до літературних журналів (наприклад, журналу «Дніпро»), до полиці в райбібліотеці, де я натрапляв на літературознавчі книжки О. Засенка,

Г. В’язовського, В. Брюггена… Очевидно, це ключове слово –   «тягло»…


Отже, проблеми, куди податися після школи, у Вас не виникало?
Та ні, якраз проблема вибору була. Справа в тому, що я дуже любив математику. І навіть вважався одним із кращих учнів-математиків у Любашівській СШ №1, де навчався в 1968-1970 рр. Ходив на факультатив, купував книжки з математики, захоплювався розв’язуванням задач з алгебри й геометрії. Знаєте, математика мене так захоплювала, що я отримував від занять нею… естетичне задоволення! Естетичні почуття базуються на гармонії і красі. І коли ти розв’язуєш задачу, і в тебе все сходиться, коли ти в один момент розплутуєш величезний клубок – і  раптом настає момент цілковитої ясності, ось тоді й  відчуваєш доторк до гармонії!

Одного разу цю думку я висловив головному редактору видавництва «Факт» Леоніду Фінкельштейну, фізику за спеціальністю. Він дуже зрадів.

А в 1970-му, коли я закінчив середню школу, мені довелося робити тяжкий вибір між літературою і математикою. І я прийняв напівдитяче в своїй суті рішення: піду на філфак, адже математику я все одно люблю, а значить – не забуду. То була  ілюзія: звичайно, забув. Але я думаю, що математика мені все одно відплатила любов’ю. Щось же вона в мені формувала, коли я її любив! Причому мій «роман» із математикою тривав досить довго –  від молодших класів і закінчуючи десятим. Думаю, що в ньому було щось таке, що не минуло безслідно.


Свого часу  (1970-1980-ті роки) говорили про одеську школу критики…
Малися на увазі передусім учні професора Фащенка. Через його «руки» пройшло багато тих, хто став письменником, науковцем. Утім, одеський філфак тієї пори взагалі мав яскраву професуру. У нас читали такі фахівці, як Марк Соколянський, Григорій В’язовський, серед лінгвістів виділялися Степан Бевзенко і Юрій Карпенко. Неабиякий успіх мали лекції психолога Давида Елькіна…  

Що ж до учнів Василя Фащенка, то першим варто згадати ім’я Михайла Стрельбицького. Він був  дуже помітним у 1970-ті роки  літературним критиком. Михайло йшов попереду мене на чотири курси, потім був аспірантом, викладачем. Я мовби повторював його шлях. Зрозуміло, що для мене то був приклад, стимул. Ми багато спілкувалися;  я читав усе, що писав Михайло. Та й загалом, атмосфера на кафедрі, на факультеті була творча, «конкурентна».

А першу мою статтю надрукував у «Літературній Україні» В’ячеслав Брюховецький, який тоді завідував відділом у редакції цієї газети. Пам’ятаю, він і сам пропонував мені відгукуватися на новинки – повість Василя Шкляра «Перший сніг», книжку Володимира Дрозда «Ирій»… Потім також підтримав мої літкритичні проби й Володимир Мельник, який працював у журналі «Дніпро». А ще трохи згодом я став постійним автором московського журналу «Литературное обозрение». І, між іншим, то була дуже серйозна школа роботи з кваліфікованими редакторами…

У поле Ваших зацікавлень входили Олександр Довженко, Леонід Первомайський…
Свою дипломну роботу писав на матеріалі творчості саме Довженка й  Первомайського. Мене цікавили стильові течії у літературі 60–70-х років, власне, романтичні й реалістичні стилі. Цікаво, що зараз усе мовби повернулося на круги своя: готую до видання том прози пізнього Леоніда Первомайського, пишу передмову. До книжки увійдуть роман «Дикий мед», повість «Чорний брід» і кілька оповідань. Психологізму такого рівня в українській прозі ще пошукати! Первомайський – це взагалі дуже цікаво. На превеликий жаль, у нас його не дуже жалують. Хоча цей письменник мав би входити до літературного канону ХХ століття, принаймні його твори 1960–1970-х років. Поезія, проза… А як багато зробив Первомайський-перекладач! Гейне, Петефі, Війон, світова балада в українських перекладах – це він змусив їх заговорити українською…

Ми не повинні бути настільки «щедрими», щоб наліво й направо викидати своє ж багатство.

 
А як Ви прийшли до Володимира Винниченка?
Це було 1990-го року. Прочитав у «Літературній Україні» замітку про Винниченків «Закуток» у Мужені – і запалився ідеєю побувати там, щоб зробити щось добре для «Закутка». Я знав, що там живуть українські художники Іванна Нижник-Винників  і Юрій Кульчицький. Був тоді народним депутатом, отож у жовтні 1992 року ми з друзями привезли в Україну велику колекцію речей В. Винниченка. З того часу вона експонується у Кіровограді, в обласному історико-краєзнавчому музеї.

Згодом я багато писав про Винниченка. Йому ж присвятив і свою докторську дисертацію (1998).

Які дослідницькі задуми у Вас  нині?
Мені доводиться (через обставини й особливості характеру) займатися кількома справами водночас. Я з тих, хто «розкидається». Минулого року, скажімо, вийшов у «Темпорі» двотомник «Гетьман», присвячений Іванові Мазепі. Там є мої 50 сторінок про літературного Мазепу. Перед новим роком побачила світ книжка «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий». Це справа-формуляр Хвильового, розшукана в архівах Юрієм Шаповалом. Я писав для цього видання супровідну статтю «Хвильовий: історія ілюзій і прозрінь». А 22 березня в Українському домі презентувалося нове видання «Берестечка» Ліни Костенко – я мав щасливу можливість творити для нього післямову. Власне, одну з післямов,  тому що літературний портрет Ліни Костенко писав для цього видання Іван Дзюба.

Роботи великого формату також є в мене на письмовому столі, проте про них краще трохи згодом. Зізнаюся тільки, що одна з них називатиметься «Серце Шевченка». Жаль тільки, що весь час доводиться відволікатися. Включно з публіцистикою, яка тепер, у новій політичній ситуації, стала вельми актуальною річчю.


Ви багато друкуєтесь…  Куди Ви переважно пишете?
Два останні роки багато писав для сайту «ЛітАкцент», головним редактором якого є. Пишу також в «Український тиждень» і в газету «День». Якраз сьогодні закінчив публіцистичну статтю «Честь у «подлі» часи» – для «Українського тижня». «Подлі часи» – це слова Лесі Українки. У неї була стаття 1896 року, написана французькою мовою до французької газети. То був памфлет, адресований французьким поетам і артистам, які вітали в себе російського царя Миколу ІІ. А для Лесі цар був господарем величезної тюрми, що називається Росією. І в ній вона почувалася ув’язненою. Лесин моральний максималізм, її нагадування про честь у «подлі» часи –  дуже актуальні. Бо ж коли бачиш, скажімо, як наші кращі актори біжать зніматися в антиукраїнських фільмах російського виробництва, стає сумно й гидко.  Адже, крім грошей, є ще багато чого іншого у цім світі. І хіба цього не розуміють два Богдани  – Ступка і Бенюк?


У Вас, крім журналістського, є ще досвід писання шкільних підручників...
Ну, сам я підручників не писав, проте мене залучали до роботи з ними. Свого часу викладав у педагогічному університеті й дуже часто зустрічався із вчителями, читав їм лекції. У кожній області є така структура, як Інститут підвищення кваліфікації вчителів. Маю добре уявлення про шкільне літературознавство, про ситуацію з учительством, про методичні проблеми. За характером своєї роботи я був у цю проблематику «втягнутий». Так з’являлися статті, методичні посібники. Брав участь у написанні підручника для 11-го класу. Той підручник, здається, вже зійшов з арени, тому що Міністерство освіти після цього оголошувало конкурс на нові підручники.

Відносно недавно у видавництві «Махаон» з’явився великий енциклопедичний довідник школяра, де є й моя сотня сторінок.


А як Ви оцінюєте шкільну програму з літератури?
Шкільна програма – це вічна проблема. Не думаю, що настане такий момент, коли всі скажуть: о, ця шкільна програма добра. Все починається із добору авторів, творів. Був час, коли я всю цю шкільну програму пропустив через свій досвід: наприкінці 90-х викладав у ліцеї при Кіровоградському педуніверситеті. То був спеціалізований клас, дуже симпатичні діти. Може, найбільше педагогічних радощів я мав якраз у тому ліцеї.

 
Мабуть,  всі учні пішли на філологію?
Ні, хто куди. Я всіх історій не знаю, тому що невдовзі переїхав до Києва.  Що ж до програми, то в мене склалася думка, що українська література ХІХ століття великою мірою сконцентрована на соціальних питаннях, на нужді, горі. Але й із літератури ХХ століття також вибрано для школи такі твори, які разом справляють враження апокаліпсису. Революція, громадянська війна, голод, репресії, Друга світова війна, потім ще одні репресії, Чорнобиль… Твори добираються таким чином, що вони наче ілюструють трагічну історію ХХ століття. Виходить дуже одноманітно. Думаю, що програма має бути  цікавішою, різноманітнішою. Вона має вбирати твори, які повніше би висвітлювали спектр людського життя. І жанри, стилі також мають бути різноманітними.


Вас знають як редактора порталу «ЛітАкцент». Які зміни сталися з часу його заснування?
Проект почався у листопаді 2007-го року. Ясна річ, він видозмінювався. У 2008-му ми почали книжковий рейтинг «Літ­Акцент року».  Визначаємо найкращі книжки у номінаціях «Художня література» й «Літературознавство», а також книгу-невдаху, автору якої дістається антипремія «Золота булька». Остання номінація має найбільший розголос, адже це єдина такого типу відзнака в Україні. Якщо хтось запровадить щось подібне, – дуже добре. Адже в літературі змішалася ієрархія цінностей. Трапляється, що нагороди одержують за законами «тусовки». Я був здивований, що в рейтингу «Книжка року» в одній із номінацій вслід за Костянтином Москальцем іде Олесь Ульяненко з романом «Жінка його мрії». Але ж це зовсім безпорадний твір! І справа зовсім не в тому, що до нього мала претензії Комісія з питань суспільної моралі. Просто це кепський твір. Із подібних ситуацій і народилася ідея «Бульки».

 
Ображаються письменники за «Золоті бульки»?
Хто як. Ірена Карпа, яка під час церемонії вручення наших відзнак була за межами України, зреагувала в’їдливо, як і слід було чекати. А щодо Ірини Чернової (Люко Дашвар), то вона просто написала, що не згодна з оцінкою експертів. І на церемонію не приїхала. Зрештою, у тих, кому дістається «Булька», завжди є можливість послатися на свою популярність серед читачів, що вони, зрештою, і роблять. Ще й дякують нам за «рекламу». Але я знаю, що кожному своє. Комерційний успіх – то одне, а художня якість – інше. Ці речі збігаються не так уже й часто.

Наша справа – сказати те, що ми хочемо сказати, а всі інші нехай або погоджуються, або ж ні. Ми не претендуємо на те, щоб виголошувати остаточний вердикт. Але все ж певний «сигнал» подаємо.


Чи не збираєтесь розширювати перелік номінацій?
Поки що ні. Зате ближчим часом розпочнемо книжкову серію «Бібліотека «ЛітАкценту». До неї увійдуть книжки наших переможців (а їх уже є чотири – Петро Мідянка, Марко Павлишин, Володимир Рутківський та Роман Піхманець), перекладні видання наших гостей (а серед них були Ольга Токарчук, Мілета Проданович, незабаром будуть і нові гості), а також  книжки, які ми  вважаємо знаковими. Скажімо, я б дуже хотів видати том вибраних поезій Миколи Холодного, який  – переконаний – у каноні шістдесятництва мав би бути поруч із Василем Симоненком.


А стосовно літературних критиків – авторів «ЛітАкценту». Яким молодим гострим перам можна радіти нині?
Один із мотивів створення «Літ­Акценту» – спростувати поширену думку, що критики немає.

 
То вона таки є?
А хіба Ви не бачите? Є, звичайно. Ось переді мною три томи альманаху «ЛітАкцент», незабаром вийде четвертий. У кожному – по 500 із лишком сторінок. Колись, через якихось 10–20 років, ці томи будуть сприйматися вже як історія літератури. І тоді в них  зазиратимуть, щоб краще зрозуміти, якою була література 2000-х. Ви запитуєте про молодих авторів? Назву кілька: Дмитро Дроздовський, Олександр Стусенко, Юля Джугастрянська, Ігор Самохін, Ольга Купріян… Останні півроку у нас активно друкується Яна Дубинянська. Хотілося б, щоб «ЛітАкцент» був привабливим інтелектуальним майданчиком, на якому цікаво зустрічатися розумним людям. Навіть якщо вони мислять зовсім не­однаково.


Оксана Хмельовська



Додаткові матеріали

Володимир Панченко: Логіка всіх конкурсів полягає в тому, що широке стає вузьким
Акценти і бульки. Володимир Панченко про місію критики, інтернет-літературу і взаємність
Ювілейна презентація «Берестечка» (ФОТО)
12.12.2008|12:06|Події
«ЛітАкцент» розпочинає серію круглих столів
28.01.2010|17:22|Події
Оголошено імена переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року 2009»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери