— Пане Володимире, яскравий парадокс української літератури: Люко Дашвар отримала дві премії — за найкращу книжку в конкурсі від Бі–Бі–Сі і за найгіршу в «ЛітАкценті». Як ви його прокоментуєте?

— Знаєте, цей парадокс, як і всякий парадокс, має свої нюанси: коли ми включали її книжку у фінальну двійку, то абсолютно не мали на увазі Бі–Бі–Сі з результатами їхнього конкурсу дворічної давності. Щоб ніхто не думав, що це якась свідома альтернатива, що ми робимо навпаки, всупереч і так далі. До речі, Бі–Бі–Сі ж тоді відзначали іншу книжку — «Молоко з кров’ю». По–друге, ми не претендуємо на абсолютну істину, а як уявляється нашим експертам, хочемо тримати планку. Тому що коли з’явилася та премія, то одна наша рецензентка написала розпачливий матеріал, що, мовляв, тепер люди будуть думати, що роман Люко Дашвар — це висока планка, а це дуже погано. Я думаю, те рішення експертної ради пов’язане з комерційним успіхом книжки, бо в конкурсі «Книга року Бі–Бі–Сі» експертами виступали публічні люди, які не мають стосунку до літератури. Вони всі цікаві, самодостатні, поважні — Куликов, Ольга Герасим’юк, але там інші критерії. У нас експертна група формувалася за фаховою ознакою — це всі літературознавці, критики, філологи.

— Але ж був іще якийсь критерій, чому з усіх фахівців вибрали цих сімох — це ваші друзі, фахівці, з якими вам комфортно, це люди, яких ви поважаєте?

— Наша експертна група не є стабільною, щороку відбувається ротація — порівняно з минулорічним складом оновилася процентів на 60. Із минулорічного складу залишився Євген Баран, Пахаренко і я, але я, так би мовити, приречений. Для мене важливо, щоб там були різні люди — різні за віком, а значить — різні за досвідом, естетичними смаками, уподобаннями.

— Скільки ви перелопатили книжок?

— Думаю, півтори сотні точно, не менше. Це ж усе робиться поквартально, в кожному кварталі є певна кількість книжок, і в кожному кварталі ми визначаємо лідерів номінацій, інформацію оприлюднюємо на сайті.

— Мене завжди цікавило: експерти дочитують усі книжки до кінця? Як це можливо?

— Я був експертом у різних конкурсах, рейтингах і вже маю достатньо великий досвід, щоб чесно відповісти на ваше питання. А чесна відповідь така: різні книжки потребують різних підходів. От є у фізиці метод спектрального аналізу — для того, щоб вивчити райдугу, достатньо взяти фрагмент райдуги, і це буде правда про всю райдугу. На першому етапі, коли велика кількість книжок, відбір здійснюється за принципом спектрального аналізу. Коли коло звужується, зростає й відповідальність — тоді треба читати все.

— Що символізує в нинішніх літературних реаліях перемога дитячої книжки?

— Це дуже класно, я цим дуже задоволений. До дитячої книжки ставлення досі залишається як до чогось другорядного — оце серйозна література, а то дитяча. І я ніяк не можу пригадати, коли лауреатами Шевченківської премії ставали дитячі письменники. То їхнє, зрештою, право, але, на мій погляд, це неправильно. У дитячій літературі є світова класика, свої хіти, і це неймовірно важлива література в соціально–культурному аспекті.

— Але чи означає це, що минулий рік був не дуже урожайний на хорошу дорослу белетристику?

— Ні, не означає. У фіналі був роман Людмили Таран, потім на фініші з’явився роман Оксани Забужко, але він був презентований 25 грудня і ми вирішили розглядати його в наступному році. На певному етапі серед фаворитів був роман Василя Шкляра «Чорний ворон». Але до нього можуть бути висловлені кілька претензій художнього порядку. По–перше, це ніби такий соцреалізм із протилежним знаком: у соцреалістичній літературі так змальовували тих, хто боровся за УНР, а Шкляр чомусь вирішив, що треба більшовиків, чекістів змальовувати в карикатурному ключі. І це, мені здається, дуже серйозний недолік роману. Виникає запитання: якщо вони всі такі ідіоти, косоокі, кривоногі, частина з них збоченці, моральні почвари, то чому вони виграли? Вони провели блискучу операцію і всіх отаманів, як мишенят, переловили і посадили в Лук’янівську тюрму. Другий концептуальний ґандж — він героїзує отаманський рух. Біда України — це отаманщина, це було зло 1919 року, це й зараз зло — політична отаманщина, а він її апологетизував і показав як боротьбу за УНР. Там були порядні й благородні люди, але був і негатив, бо свідомість багатьох холодноярівців замикалася або власним селом, або Холодним Яром, а про Україну думали кілька людей.

— Які ще твори розглядали?

— У нас в лідерах був віршований роман Олександра Денисенка «Сердечний рай» про останній роман Тараса Шевченка з Ликерою, але в фінал він не вийшов, і Олесь Ільченко був у списках, але з усього яскравого вибирається найяскравіше. Логіка всіх конкурсів полягає в тому, що широке стає вузьким — коло звужується, і в ньому визначають найкраще.

— Серед літературознавчої літератури які були фаворити?

— Літературознавчі видання були рідкістю цього року. Нам, наприклад, довелося відкласти в бік «ПроЯвлення слова» Гундорової, бо це друге видання. Біда деяких літературних видань полягає в тому, що вони виходять десь і часто не доходять до київських крамниць, до читача. Тобто проблема культурних комунікацій, поширення, оприлюднення — дуже серйозна.

— А серед «бульок» хто плавав?

— У першому турі була така екстравагантна ситуація, коли в лідери попав Павло Гірник зі своєю книжкою «Посвітається», яка була відзначена Шевченківською премією. З книжкою Гірника була двозначна ситуація, тому що, з одного боку, це гарний поет, нема заперечень, але, з другого — його книжку видали жахливо. І ми хотіли на цьому акцентувати увагу: не можна книжки видавати погано, а особливо талановитих авторів. У нас чітко прописано в положенні: критерій перший — україномовна книжка, критерій другий — якісний продукт, критерій третій — культура видання, дизайн.

Один із експертів назвав як претендентом на «Бульку» Таню Малярчук за «Божественну комедію», інший назвав її як претендентку на кращу художню книжку. Але ця парадоксальність умовна — там один голос і там один голос, і вона не попала ні туди ні туди.

— Існує думка, що якби обговорення книжок було більш публічним, а суспільний діалог ширшим, тоді б премія «ЛітАкценту» сприймалася вагоміше.

— Якщо спитати, які кількісні виміри має широкий суспільний діалог, то відповіді не буде. На нашому сайті друкуються рецензії, там відбуваються обговорення — а це 800 людей щодня, ось вам суспільний діалог. Питання, наскільки воно широке, але це інша проблема — бо всі наші обговорення вузькі. Це до питання про українську славу. Бо коли деякі українські письменники думають, що вони вже генії, а тираж їхніх книжок — 2000 примірників, а мільйонів людей 46... 2 тисячі і 46 мільйонів — це вже привід, щоб бути спокійним щодо своєї слави і не переживати з цього приводу. Ми повернулися до культурної ситуації початку XX століття, коли «Киевская старина» виходила тиражем 500 примірників. Так що широта обговорення — це питання дискусійне.

— Для вас, як для літературознавця, які головні тенденції випливають із імен–переможців?

— Вони всі дуже різні. Позитив — це запит на дитячу літературу і поява в цьому сегменті українських письменників, які можуть конкурувати зі світовими класиками. Я думаю, добре , що в фіналі був жіночий психологічний роман — цей жанр, і з феміністичними мотивами в тому числі, представлений в літературі доволі широко. До речі, в Забужко теж чоловіки в основному лохи, ну але я до цього спокійно ставлюся, це їхня родзинка, це їх, так би мовити, хвилює, їх це мучить, хай пишуть про це. Значить, у цьому є якась їхня жіноча правда. Отже, є дитяча книжка, жіночий психологічний роман і поезія.

— Тобто література повноцінна?

— Так, я думаю, повноцінна.